Вони були першопрохідцями | Служба зовнішньої розвідки України
                









Вони були першопрохідцями

Перші експонати музею історії українських спецслужб в Національній академії Служби безпеки України одразу переносять відвідувачів у XVI – XVII століття. Саме тоді, як свідчать документальні матеріали, зароджувалася розвідувально-дозорна служба запорозького козацтва. Музейні матеріали послужили підставою для написання окремої збірки. Деякі нариси із ще неопублікованої книги наводяться нижче.
 

Козаки-розвідники

Українське козацтво виникло як окремий військово-господарський прошарок і своєрідний “орден” вояків-професіоналів у ХVІ столітті. Це була народна відповідь на політичне, економічне та національно-релігійне гноблення України польсько-литовськими феодалами. Вільні люди козаки створили могутню військову організацію, що мала самобутню структуру управління, центром якої стала Запорозька Січ.

 

Місто-фортеця за Дніпровими порогами – колиска найважливіших інституцій національної державності. Козацтво, яке захищало край від агресії Кримського ханства та Османської імперії, мало ефективну розвідувально-дозорну систему стаціонарно-мобільного типу. Прикордонна варта спостерігала за місцевістю з “могил” (курганів), зводила штучні укріплення (редути), використовувала світловий телеграф, яким сповіщала населення про напад ворожого війська.

 

Успішними були походи козаків проти татар і турків у першій чверті ХVІІ століття під проводом талановитого стратега й тактика гетьмана Петра Сагайдачного – прихильника ідеї утворення на берегах Дніпра держави під проводом козацької військово-політичної еліти.

 

…Учасники козацьких чорноморських виправ перемагали насамперед організованістю та професійним знанням справи. Копіткий, систематичний збір інформації про об’єкт походу (шлях до ворожого стану, система укріплень, озброєність залоги тощо) давав змогу воювати не наосліп, а завдавати ударів у найбільш уразливі місця. Водночас дуже важливо було зберегти в таємниці власні маневри: пересувалися козаки переважно вночі, не розпалювали вогнів, не курили люльки. Коням, щоб не іржали, зав’язували морди мотузками чи ремінцями. Між собою розмовляли впівголоса або пошепки.

 

Відомості про плани “бусурманів” добували невеликі розвідувальні загони, які брали “язика”. Чимало цінної інформації повідомляли козацькій старшині колишні полонені, зокрема, галерники, визволені під час походів або втікачі з мусульманської неволі. Набутий досвід ставав у пригоді й на “західному фронті” – у боротьбі з Польщею, яка 1569 року прибрала до рук майже всі етнічні українські землі. Цікаво, що поляки, воюючи з Кримом чи Портою, високо цінували військовий досвід січовиків: незамінними були козаки як провідники, зв’язкові, розвідники. А міжнародний авторитет гетьмана Сагайдачного як полководця підтвердило обрання його командувачем об’єднаних військових сил Всеєвропейської антитурецької “Ліги християнської міліції”, яка боролася проти “магометанської” експансії.

 

Важливою віхою в розвитку національно-політичної самосвідомості українського народу, бойового мистецтва стала Хотинська війна 1621 року, коли козацько-польське військо розбило вдвічі більшу турецько-татарську армію, що вважалася непереможною. Спочатку запорожці знищили турецьку артилерію, а потім майже 80 тисяч ворогів. Ця війна істотно збагатила й форми діяльності розвідки, у чому велика заслуга гетьмана нереєстрового козацтва Яцка Бородавки-Неродича. Його емісари їздили селами й містами Київського та Брацлавського воєводств, вербуючи населення до козацьких лав. Отож до середини червня запорозьке військо становило майже 40 тисяч добре озброєних вояків. “Якби і польське військо було так добре озброєне, – писав у щоденнику польський офіцер Я. Собеський, – то могло б помірятися з найсильнішою у світі піхотою”. Козацький гетьман уперше в історії українського війська вдався до тактики використання численних розвідувальних загонів, які не лише добували інформацію, а й нав’язували ворожим роз’їздам бої.

 

Коли запорожців очолював гетьман Сагайдачний, вони широко застосовували раптові нічні рейди й напади – свідчення добре налагодженої розвідувальної діяльності в козацькому стані. За визнанням секретаря командувача польсько-литовсько-українських військ, козаки “у своїх обозах мають дисципліну стародавніх римлян, а військовою мужністю і знанням військової справи не поступляться жодній нації у світі”.

 

Мало хто знає про подвиг нечисленного козацького розвідувального загону, який восени 1633 року врятував населення Подільського Подністров’я від спустошення 25-тисячним турецько-татарським військом Абази-паші. Зазнавши невдачі в бою з поляками під міцними мурами Кам’янця-Подільського, турки рушили Подністров’ям набрати ясиру. Командувач польського війська Станіслав Конєцпольський поширив дезінформацію про наближення 15 тисяч запорожців. Абаза-паша міг, звичайно, не повірити чуткам, але тієї ночі розвідувальний загін із двох десятків козаків захопив у турецькому обозі “язика” і стріляниною із самопалів здійняв паніку в стані ворога. Небезпека вступити в бій з “основними силами” запорожців змусила турків відійти за Дністер.

 

Неабиякою вправністю відзначалися українські розвідники під час війни Речі Посполитої з Московією в 1632–1634 роках (окремі козацькі полки воювали у складі польського війська). Секретар литовського гетьмана занотував один з епізодів полювання запорожця на “язика”: “Непомітно перепливши річку… лежав у воді, біля берега, і коли підійшов до води один московитянин, – схопив його за волосся, втяг у воду і так із ним переплив назад”. Про загартованість і міць козаків той же автор захоплено написав: “Шкіра на їхньому тілі, як кора на дереві, презирство до життя повне…”

 

Запорожці набували досвіду розвідувальної діяльності й у протидії експансіоністським зазіханням Варшави. Серед жовнірів були особи, котрі служили інтересам „козацької нації” – передавали важливу інформацію про плани польського командування. Так, під час воєнної кампанії 1625 року гайдук Сивницький непомітно вислизнув із ворожого табору й повідомив кошовому Маркові Жмайлу про задум наступу на козацьке військо. Уночі запорожці змінили оборонну позицію на вигіднішу – це дало їм змогу вистояти в облозі й укласти з поляками компромісну угоду.

 

Українське козацтво було водночас основною ударною й об’єднувальною силою народного антифеодального та національно-визвольного рухів. Кульмінацією багаторічного протистояння стала Визвольна війна 1648–1657 років під проводом Богдана Хмельницького. Саме в той період розвідка, контррозвідка та інші спеціальні заходи набули належної ваги у військовій стратегії козацько-гетьманської держави.

 

Гетьман України, видатний державний діяч і полководець Богдан Зиновій Михайлович Хмельницький народився імовірно 1595 року в Чигирині на Полтавщині. Освіту здобув у єзуїтському колегіумі у Львові. Крім рідної мови вивчив латинську, польську, турецьку, татарську. Після двох років перебування в турецькому полоні брав участь у походах проти турків і татар, а також у селянсько-козацьких повстаннях 1630, 1632, 1637 років. У жовтні 1645-го разом із загоном запорожців (приблизно 2,5 тис. шабель) брав участь у війні Франції проти Іспанії. З 1647 року розпочав підготовку повстання в Україні, яке вибухнуло 1648-го й стало прологом Визвольної війни. Обраний гетьманом Хмельницький на чолі війська, що складалося з козаків, селян та міщан, переміг поляків під Жовтими Водами, Корсунем та Пилявцями (тепер с. Пилява на Хмельниччині). Українці фактично звільнили край від шляхтичів і змусили Річ Посполиту укласти перемир’я. Згодом козацьке військо зазнало поразки під Берестечком (1651 р.), а за рік узяло реванш, розгромивши 20-тисячне польське військо під Батогом. Альянс Варшави з татарами змусив гетьмана зі стратегічних міркувань укласти Переяславську угоду 1654 року. Вона мала юридично затвердити створення своєрідної конфедерації, військового союзу України й Росії. Однак у складі монархічної Московії, яка тяжіла до абсолютизму, Українська держава була позбавлення перспектив розвитку. Гетьман Богдан Хмельницький помер 27 липня 1657 року від апоплексії. Похований у церкві в Суботові під Чигирином, але 1664 року польський воєвода Чернецький звелів знищити прах гетьмана.

 

…Не виявлено документальних свідчень функціонування в Україні в період Визвольної війни окремого розвідувального відомства (до речі, як і військового, і зовнішньополітичного, що аж ніяк не заперечує наявності боєздатного війська чи дипломатичних зносин). Натомість у хроніці часів козаччини є письмові згадки про розвідувальну діяльність, що сприяла втіленню стратегічних планів, та ієрархію осіб, які брали участь в організації цієї справи.

 

Загальне керівництво розвідкою зосереджувалося в руках гетьмана. З різноманітних джерел йому надходила найважливіша інформація військово-політичного змісту. У деяких випадках Б. Хмельницький сам приймав і відправляв емісарів (розвідників), інструктував їх. Слово “емісар” (від латинського emissarius – посланець) означає особу, яку одна держава посилає в іншу з певним дорученням (переважно секретним). Добувати відомості військового характеру були зобов’язані полкові й навіть сотенні структури державної влади. Керівне ядро розвідувальної системи складали козаки: саме вони мали змогу збирати політичну інформацію під час місій до Польщі, Литви, Московії, Швеції, Османської імперії, Кримського ханства.

 

Велика перемога 1648 року під Жовтими Водами кувалася не лише силою зброї. “В усі усюди ворожого стану – зазначається в історичній хроніці – заздалегідь були послані люди, які по крихітці збирали все про ворога і своєчасно доповідали сотникам та полковникам. Останні поспішали до самого Хмеля, тримаючи для такої нагоди при собі кращих коней…” У польських джерелах є відомості про полковника козацьких емісарів Стасенка: “Під його керівництвом у Великій Польщі – 80 осіб, а по всій Польщі – 2000 під началом…”

 

Важливу роль відігравали в залаштункових справах православні священики та ченці. У серпні 1648 року духовні особи запрошували Хмельницького прибути до Кам’янця-Подільського, пообіцявши допомогти захопити місто. А у вересні, коли 100-тисячне українське військо стояло під Пилявцями (неподалік нинішнього Старокостянтинова), гетьман провів ефективну дезінформаційну операцію. Він очікував підходу союзників – татарського загону – і бойових дій проти поляків, яких було понад 140 тисяч, не розпочинав. Прийшли 4 тисячі кримчан. Хмельницький підіслав до шляхтичів попа, який, “потрапивши в полон”, сказав, що прибуло 40-тисячне татарське військо, і цим “навів на поляків панічний жах”. Коли розпочалася битва, ворог не втримався й побіг. У порожньому таборі шляхти козаки заволоділи багатими трофеями – усією артилерією та військовим обозом. Переможених не переслідували. Здобули спочатку Старокостянтинів, а потім Збараж.

 

“Хмельницький застосовував силу лише тоді, коли вже хитрість виявляла безсилля – писав французький хроніст про українського гетьмана. – Серед козаків він (Хмельницький. – Авт.) мав такий авторитет, що легко знаходив людей, які ладні були загинути, аби втілити в життя задум полководця”.

 

У червні 1649-го в Самборі було перехоплено листи гетьмана, які віз іще один український розвідник у рясі. Чимало бійців тогочасного таємного фронту за своїм соціальним статусом належали до шляхти, обіймали офіцерські посади, що давало їм змогу добувати особливо цінну інформацію. Гетьманові вдалося налагодити систематичне її надходження не лише з обозів ворожих військ та оточення деяких політичних діячів, а й безпосередньо з польської та литовської столиць. Серед розвідників, що діяли в чужих коридорах влади, був особистий камергер польського короля Яна Казимира Василь Верещака (пишуть також – Верещага), який заздалегідь сповіщав Хмельницького про наміри Варшави.

 

За походженням Василь Верещака український шляхтич. Як королівський камергер брав участь у таємних нарадах керівництва Речі Посполитої. Протягом трьох років передавав конфіденційними каналами Хмельницькому надзвичайно важливу військово-політичну інформацію. На підставі повідомлень Верещаки в гетьманській канцелярії складалися детальні звіти про засідання сейму і таємної королівської ради. Розвідник потрапив під підозру, коли у Варшаві зрозуміли, що Чигирин має “свою людину” в оточенні Яна Казимира. Під час обшуку в помешканні камергера було знайдено листи від Богдана Хмельницького. Після першого арешту Верещака зміг виправдатися (сказав, що листи належать київським ченцям, які в нього зупинялися) і ще півроку – працював на користь гетьманської держави. Проте королівська контррозвідка свого домоглася: причетність камергера до таємної діяльності підтвердив його слуга, підкуплений поляками. За деякими даними, розвідника страчено, за іншими – він утік із фортеці й урятувався.

 

Серед розвідників були й представники незаможних верств населення: утікачі, жебраки, вуличні артисти. Приміром, у варшавській хроніці повідомляється, що один із розвідників – Островський – має чорну бороду, їздить повозом, запряженим сірим конем, показує двох мавп, із яких одна, велика й сліпа, навчена просити милостиню.

 

Переважна частина українців долучалася до розвідувальної діяльності з патріотичних мотивів (любов до рідної землі, ненависть до ворогів, почуття обов’язку тощо). Один із полонених поляками татар визнав, що кам’янецькі міщани служать гетьманові не з вигоди, а “заради слави, щоб Хмеля супроводжував успіх”. Тим більш важко запідозрити в користолюбстві людей, які свідомо йшли на смерть (“потрапляли” до рук ворогів і під тортурами видавали “цінну” інформацію). Водночас є свідчення, що за виконання окремих розвідувальних завдань виплачувалася грошова винагорода. Не останню роль вона відігравала в залученні до співпраці чужинців.

 

Аби ретельно законспіруватися, розвідники удавали із себе пілігримів, мандрівників, калік, ченців, прочан. Приміром, схоплений поляками А. Ворожбилович свідчив, що навесні 1651 року до Польщі було направлено “півтораста шпигунів, переодягнутих у жебраків”. Основними об’єктами тогочасної розвідки були іноземні структури влади та військо. Серед специфічних форм діяльності – підготовка повстань і вчинення диверсій. Застосовувалися такі методи, як підстава агентів, дезінформування ворога. Успішно взаємодіяли українські розвідники зі шведськими й трансільванськими колегами на теренах Польщі, Чехії, Моравії, Сілезії, Австрії.

 

За часів Визвольної війни українського народу вправними командирами й організаторами розвідувальної справи зарекомендували себе соратники Богдана Хмельницького Максим Кривоніс та Іван Богун.

 

Народний герой, визначний полководець Максим Кривоніс народився на Черкащині (за деякими іншими відомостями – це був міщанин із Острога чи Могилева). Наприкінці 1647 року Кривоніс підтримав повстання в Запорозькій Січі. Уславився в козацьких походах проти турків і татар. Один із творців перемоги над поляками під Корсунем (1648 р.). Улітку того ж року командував повстанськими загонами на Поділлі та Брацлавщині, а восени його вояки штурмом здобули головне укріплення Львова Високий Замок. Запорукою цих та інших звитяг була вдала організація розвідки й дезінформація ворога. Створена козацьким ватажком розвідувальна мережа досягала своїми діями Кракова й Центральної Польщі. Помер полковник М. Кривоніс 1648 року від чуми під час облоги Замостя.

 

Видатний військовий і державний діяч доби Хмельницького Іван Богун походив з української шляхти. Як полководець особливо уславився в битві під Берестечком 1651 року. Обраний наказним гетьманом, він удало організував оборону козацького табору, а згодом зумів вивести українське військо з оточення. У січні 1654 року Іван Богун разом з Іваном Сірком відмовився присягнути на вірність московському цареві. Керував героїчною обороною Умані від поляків (1655 р.). Великого значення надавав розвідувальному забезпеченню бойових дій. Підлеглі полковника створювали повстанські загони в запіллі ворога, широко застосовували диверсійні акції. У 1663–1664 роках брав участь у поході гетьмана Павла Тетері на Лівобережну Україну. У лютому 1664-го Богуна схопили поляки за підозрою в таємних зносинах із жителями оточеного військами Глухова й розстріляли під Новгородом-Сіверським на Чернігівщині.

 

Козаки застосовували розвідку агентурну, військову або тактичну, практикували диверсійно-розвідувальні дії. Приміром, загін Данила Нечая під виглядом волоських вояків перетнув молдавський кордон і, дійшовши до самих Ясс, виконав завдання: зібрав “добрі відомості славному козацтву” про стан справ і військові плани господаря Василя Лупула. Успіхові цього походу сприяло те, що Нечай добре знав молдавську мову й латину.

 

На першому етапі Національної революції гетьман, Генеральна канцелярія та інші владні інституції надавали неабиякого значення рішучій протидії зазіханням ворожих розвідок. Козацька верхівка дбала про збереження в таємниці власних військово-політичних планів, а також запобігала спробам організувати змови, що свідчить про початок процесу становлення в Українській державі служби внутрішньої безпеки.

На першому етапі Національної революції гетьман, Генеральна канцелярія та інші владні інституції надавали неабиякого значення рішучій протидії зазіханням ворожих розвідок. Козацька верхівка дбала про збереження в таємниці власних військово-політичних планів, а також запобігала спробам організувати змови, що свідчить про початок процесу становлення в Українській державі служби внутрішньої безпеки.

Шифровка Пилипа Орлика

Видатний державний діяч, гетьман Правобережної України (1710–1714), гетьман України в еміграції (1714–1742) Пилип Степанович Орлик народився 11 жовтня 1672 року в селі Косуті на Віленщині (тепер Литва). Походить із литовсько-чеського шляхетського роду. Закінчив Києво-Могилянську колегію, обіймав відповідальні посади в гетьманській адміністрації. З 1707 року – генеральний писар в уряді Івана Мазепи. Підтримав рішення гетьмана про розрив із Москвою і створення за участю східноєвропейських держав та Швеції антимосковської коаліції, яка стала б гарантом політичної незалежності України. Автор широковідомої Конституції Пилипа Орлика (“Пакти і Конституція прав і вільностей Війська Запорозького”), яка була чинною до 1714 року на частині Правобережної України (південь Поділля), де зберігався військово-територіальний полковий устрій.

Пилип Орлик мав власну систему добування розвідувальної інформації в Україні та контррозвідку, яка допомагала йому уникнути багатьох спроб російських емісарів арештувати “першого українського політичного емігранта”. Перебуваючи за кордоном, шукав підтримки провідних європейських країн у відновленні самостійності Української держави – спадкоємиці Русі Київської. Автор блискучих політичних маніфестів “Вивід прав України”, “Маніфест до європейських урядів”, а також низки книжок і поезій. Помер у Яссах наприкінці травня 1742 року.

 

…У листопаді 1713 року гетьман Пилип Орлик написав шифрованого листа шведському королю Карлові ХІІ. Майже три століття це послання зберігалося в державному архіві Швеції. У 90-ті роки ХХ століття з дозволу Стокгольма ксерокопії деяких матеріалів листування було передано дипломатичними каналами до Києва.

 

Рідкісна пам’ятка вітчизняної криптографічної культури зацікавила фахівців. Розгадати код, яким користувався гетьман, взявся один із працівників Служби безпеки України.

 

Кожна держава намагається ретельно оберігати свої таємниці й саме криптографія відіграє тут помітну роль. В Україні, як відомо з історії, процес державотворення був складним, тому важко простежити розвиток її криптографічної практики. Віднайдені ж у Швеції документи пролили світло на деякі маловідомі факти.

 

Пилип Орлик належав до категорії політичних діячів, які сподівалися здобути незалежність України через іноземну допомогу. Мав блискучу освіту, досконало володів багатьма мовами – латинською, польською, французькою, німецькою, шведською. Після поразки шведів під Полтавою їхні союзники-запорожці знайшли притулок у Туреччині. Коли Мазепа помер, козацтво у квітні 1710 року обрало гетьманом України П. Орлика. Саме до того тяжкого періоду життя в еміграції належить його шифроване послання Карлові ХІІ.

 

У наведеній нижче частині листа, написаного в оригіналі латинню, виділено зашифровану інформацію. З неї видно, що гетьман був противником “магометанського поневолення” й послідовно обстоював ідею самостійності держави.

 

“Найясніший і найвидатніший Пане, Друже і вельмишановний Патроне, – писав Пилип Орлик 16 листопада 1713 року з табору поблизу Хотина (тепер Чернівецька область). – …Татари, як прості так і їх верхівка поширюють чутки, що черкасці озброюються проти кримчан і що татарський хан задумує похід на Черкаси з метою приборкати дракона в його зародку, аби майбутній його похід був такий щасливий та успішний, який був і попередній, під час якого в печальній поразці він втратив 800 мурз (феодалів. – Авт.).

 

Поляки повідомляють, що Вашої Королівської Величності Швеція має намір укласти мир з Августом (польським королем. – Авт.). Якщо це здійсниться, тоді я змушений звернутися з проханням до Вашої Королівської Величності, щоб моя особа, військо та попередня територія України могли б бути включені до того договору, аби ми не попали від Сцілли до Харибди найодіознішого магометанського поневолення. Уклінно прошу, щоб Ваша Екселенція не обмежувала себе турботою про захист моєї особи, тому що я не прийму того, аби Україна була під турецьким протекторатом”…

 

Аналізуючи історичний документ, фахівець-дослідник дійшов висновку, що в листі застосована передова на той час технологія шифрування, а сам алфавітний код складений з цілковитим знанням справи. Це, вочевидь, зумовлювалося тісними зв’язками Запорозького війська з країнами Європи, передовсім із Швецією.

 

У Росії цей різновид шифру опанували пізніше. Принаймні, до кінця 20-х років ХVІІІ століття найбільш поширеними в державному листуванні росіян були шифри так званої простої заміни. Як зазначається в одному з московських наукових видань, “важко встановити, що було причиною появи на початку 30-х років ХVІІІ століття в Росії цілком нових систем (кодів), чи вони були плодом вітчизняної аналітичної думки, чи результатом наслідування іноземних зразків”.

 

Виходить, шифрувальники “цифірного відділення” царської посольської канцелярії на чолі з державним канцлером графом Гаврилом Головкіним навряд чи могли довідатися про плани українського гетьмана з його закритого листування. Та й сам код, схоже, не було скомпрометовано, оскільки відповідних знань на той час у росіян не було, а криптоаналіз сформувався лише після 1742 року, коли на службу до Колегії закордонних справ було взято відомого математика, німця з походження Християна Гольдбаха – фахівця з математичного аналізу та теорії чисел.

 

Пилип Орлик використовував шифри не лише в контактах із представниками Швеції, а й інших країн. Відомо, що його син Петро Григорій Орлик, коли прибув 1730 року до Туреччини, в першому ж короткому листі до батька просив надіслати шифри для листування.

 

У французькій частині архіву Орликів (батька й сина) зберігаються зразки різноманітних кодів, якими користувалися козаки в еміграції. У 40-і роки XVIII століття, як стверджують спеціалісти, ці політичні діячі України мали для конфіденційного зв’язку вже більш досконалий код – неалфавітний.

 

Отже, в нашій історії і в такій специфічній сфері державної діяльності, як гарантування національної безпеки, є ще багато незвіданого й цікавого.

 

На таємній службі короля

 

Український політичний діяч, воєначальник, розвідник міжнародного класу Петро Григорій Орлик народився 1702 року в Батурині. Його хрещені батьки – гетьман Війська Запорозького Іван Мазепа й дружина генерального судді Василя Кочубея Віра.

 

Дитинство майбутнього графа й генерала минуло у буремні роки: козацьке повстання, спартанська атмосфера походів, військових таборів, переїздів… Під час вимушеної еміграції – після поразки запорожців і шведів у битві під Полтавою – син Пилипа Орлика деякий час жив у Бендерах, де у квітні 1710 року на загальній раді козаки одностайно обрали його батька гетьманом Правобережної України.

 

Наступник І. Мазепи, як відомо, уклав союзні угоди зі Швецією та Кримським ханством, сподіваючись на спільні дії у визволенні Гетьманщини й Слобожанщини з міцних „обіймів” Москви. Щодо цього вельми важливого питання П. Орлик вів також переговори з турками, донськими козаками, татарами з Казані… У той важкий період життя на молдавській землі та в інших володіннях Османської імперії малий гетьманич навчився чужої мови.

 

Згодом сім’я Орликів слідом за королем Карлом ХІІ і рештками його війська переїхала до Швеції. Того ж 1715 року Григорія зарахували до королівської гвардії, в якій він прослужив рік і навіть устиг понюхати пороху в обороні фортеці Штральзунд. Далі юнак здобував освіту в престижному університеті в Лунді (наукова бібліотека цього навчального закладу нині міститься в колишньому королівському палаці ХVI ст.). Разом з іншими родовитими нащадками шведської еліти студіював латину, філософію, навчався військової справи.

 

У Скандинавії на Пилипа Орлика та членів його сім’ї, як і в інших землях на чужині, полювали спецслужби російського царя. За голову свого лютого ворога Петро І пообіцяв винагороду – стільки золота, скільки важить голова Орлика. Царський генерал-прокурор Ягужинський змусив емігрантів постійно переховуватися. Їхнє життя у країні, що лежить поблизу північних володінь Петра І, дедалі ставало небезпечним.

 

Після університетських студій (1716–1718) хрещеник Мазепи поїхав із батьком до Ганновера, де гетьман мав намір зустрітися з англійським королем. Але всюдисущі російські розвідники й там наступали Орликам на п’яти: коли переговори не відбулися, ватажок запорожців вирушив шукати підтримки в турецького султана. Григорій, розлучившись із батьком, залишився в Саксонії. Кілька років він служив у війську під іншим прізвищем, а далі агенти Москви знову “посприяли” його кар’єрі: 24-річний Григорій таємно виїхав до Речі Посполитої і став ад’ютантом коронного польського гетьмана.

 

На той час сили мазепинців були розпорошені, настрій козацтва пригнічений, на Гетьманщині панували чужинці. Орлик-батько жив у Салоніках під наглядом агентів султана. У Варшаві Орлика-сина, як і раніше, не полишали думки про консолідацію козацьких сил у краї та поза його межами. Тривав і пошук союзників для збройної протидії московській експансії.

 

Григорій прагнув утілити давній задум батька – скоординувати визвольний похід війська мазепинців з організованим народним повстанням в Україні. Позираючи в бік Стамбула, Г. Орлик міркував: Порта може бути союзником у боротьбі проти Москви, але в цій ситуації потрібно було й вагоме слово Парижа. Впливовий у Європі двір Людовіка ХV, на думку молодого політика, був ключем до успіху справи, за яку не одне десятиліття боролися запорожці.

 

Людина енергійна, цілеспрямована й далекоглядна, гетьманич волею долі потрапив у сферу діяльності розвідки французького короля, який прагнув повернути на польський трон свого тестя – Станіслава Лещинського. У листопаді 1729 року з документами на ім’я Густава Бартеля, капітана гвардії шведського короля, і листами, зашитими під підкладкою мундира, Григорій відбув із Варшави до Парижа.

 

На батьківщині Вольтера Орлик-молодший зустрівся зі Станіславом Лещинським і заручився його підтримкою щодо справи свого батька. У столиці великої держави Григорій швидко став своєю людиною в добірному товаристві. Він зустрічався з відомими політиками, державними діячами, познайомився з Вольтером. На першій аудієнції 11 грудня у міністра закордонних справ маркіза Шовелена гетьманич зумів зацікавити його не лише власним баченням гострих міжнародних проблем, а й готовністю активно боротися за інтереси козацької нації. Міністр погодився з можливістю створити за підтримки Франції коаліції Швеції, Речі Посполитої та Порти – проти Російської імперії, з-під влади якої мала вийти суверенна Україна. Отож після новорічної зустрічі з кардиналом Флері нащадок запорозького гетьмана потрапив на таємну службу Французької корони.

 

У березні 1730-го Орлик-син інкогніто – під виглядом старшини швейцарської гвардії на ім’я Хаг – відбув морем із Марселя на схід. У Салоніках Григорій зустрівся з батьком, якого не бачив багато літ. Здавалося, крига їхніх мрій почала скресати, але попереду на мазепинців ще чекали довгі роки боротьби й великих випробувань. Син із батьком не раз таємно зустрічатимуться, листуватимуться, та не скоро гетьман в еміграції дочекається сподіваних перемін хоча б у власній долі затворника.

 

Прибувши до столиці Османської імперії, Г. Орлик через французького посла передав дипломатичну пошту, вирішив інші справи й у жовтні 1731-го залишив Стамбул із листом посла до міністра Шовелена. Не без пригод “капітан Хаг” повернувся до Парижа (довелося навіть шлюпкою доганяти в бурхливому морі флагман французької королівської ескадри “Надія”). У січні 1732-го на таємному засіданні в Луврі розвідник доповів про свій вояж.

 

Наступна таємна місія тривала з лютого по липень того ж року. У вбранні перського купця Г. Орлик мав перетнути з караваном пустелю, а потім вітрильником дістатися до Босфора. Відтак із Стамбула розвідник вирушив турецькою фелюгою на Кримський півострів. Подорож Чорним морем мовчазного „лікаря-француза” в товаристві яничарів і моряків благополучно закінчилась у Кафі (тепер Феодосія). На аудієнції у ханській столиці Бахчисараї верховний правитель із династії Гіреїв пообіцяв молодшому Орликові всебічну військово-політичну підтримку його далекосяжних планів.

 

Повернутися до Стамбула розвідник вирішив суходолом, хоч цей шлях, як застерігав хан, був найнебезпечнішим. У супроводі кінної варти нащадок гетьмана відвідав місцевість, де понад 20 років тому поселилися запорозькі козаки – так звану Кримську Січ. У розмові з кошовим, що велася через татарського перекладача, ніби між іншим „мандрівник-чужинець” запитав про колишнього „вождя Орлика”. Старшина відповів, що козаки й досі вважають його вождем, хоч і не мають жодної звістки, чи він ще живий. „Може, ви нам щось скажете про нього?” – із надією поглянув на гостя кошовий. „І тільки я почув це, як мені защеміло в грудях, а в очах потемніло, – писав Григорій батькові. – Це була страшна мить. Я був близький до того, щоб виказати себе, але, зібравши всю силу духу, прошепотів: „Ні, нічого не знаю…”

 

На початку лютого 1733 року пішов з життя король Речі Посполитої Август ІІ. Версаль відрядив до Варшави з таємними інструкціями Г. Орлика, який мав забезпечити політичну підтримку ставленика Французької корони Станіслава Лещинського. Емісар виконав завдання відмінно. У березні з Варшави, де французькі гроші почали робити свою справу, Григорій вирушив до Стамбула через Кременець, Хотин, Бухарест і Софію. На Босфорі представник Парижа заручився не лише підтримкою кандидата в королі (за Станіслава незабаром проголосує сейм), а й домігся твердої обіцянки турків розпочати підготовку до війни проти Москви та Відня.

 

„Сам Господь Бог послав нам пана Орлика, – писав Людовіку ХV із Варшави посол Франції. – Як тільки я його вперше побачив, я зрозумів цінність цієї людини. Григорій Орлик відважний старшина, володіє різними мовами, польську та німецьку знає так добре, ніби народився в цих країнах”. Отож не дивно, що наступну делікатну й відповідальну справу Людовік доручить досвідченому в залаштункових справах гетьманичу. Останній мав таємно переправити нового польського короля Станіслава з Парижа до Варшави через територію ворожої Німеччини – союзниці Австрії та Росії.

 

У серпні за межі Франції виїхали троє мандрівників: німецький купець Бовер (Станіслав Лещинський), французький шляхтич Андлі та челядник Ернст Брамляк (Григорій Орлик). З документами на чужі прізвища вони прибули до Варшави, а там „челядник” провів короля Станіслава підземним ходом до Французького посольства. За доблесну службу Людовик ХV нагородив гетьманича орденом і коштовним подарунком – діамантом.

 

Не один рік Г. Орлик наполегливо шукав на чужині підтримки визвольної боротьби запорожців. Блискуче знаючи іноземні мови, він виконував таємні місії у багатьох країнах Європи. Крім того, сам вів глибоку розвідку на терені України, мав негласних помічників серед січовиків та іноземців. Таємно відвідав Правобережжя, Полтавщину, інші краї, де зустрічався з козацькою старшиною. Як розвідник ходив селами й містами у вбранні татарського купця, вивчав і знав настрої населення.

 

За кордоном Г. Орлик і його батько прагнули створити потужну антиросійську коаліцію (Франція, Швеція, Пруссія, Польща, Порта, Кримське ханство) і, піднявши козаків на боротьбу, спільними зусиллями здобути незалежність України. Наприкінці 30-х, коли вибухнула російсько-турецька війна, Порта не спромоглася використати сприятливі обставини, що склалися в тогочасній Європі: Москва підкупом схилила турків до миру. Надії Орликів не справдилися… Григорій виїхав до Франції, присвятив себе військовій службі, а згодом одружився й оселився в Комерсі. До речі, відомі всьому світові повітряні ворота Франції – аеропорт Орлі в передмісті Парижа – збудовано там, де був графський замок Орликів. У назві “Orly” увічнено пам’ять славного полководця й розвідника.

 

Син запорозького гетьмана залишався членом таємного кабінету короля й виконував спеціальні доручення Версаля. У листуванні користувався шифром, через власну агентуру – українську, татарську, турецьку – добував цінні розвідувальні відомості. На користь козацької нації активно працювали резиденти Г. Орлика брати Мировичи й Нахімовський. У середині 50-х один із французьких агентів Ніколя-Гавриїл Ле Клерк, якого граф особисто підготував і вивів за кордон, став домашнім лікарем гетьмана Кирила Розумовського – ставленика російської імператриці Єлизавети Петрівни. Француз жив у Батурині в палаці гетьмана п’ять років і, виконуючи таємну місію, регулярно надсилав розвідінформацію до Парижа. А 1759 року К. Розумовський рекомендував Ле Клерка як особистого лікаря самій Єлизаветі.

 

Утіленню планів “амбасадора козацької нації”, послідовного борця проти агресивної політики Москви графа Григорія Орлика зашкодила Семирічна війна, що спалахнула в Європі внаслідок загострення англо-французьких відносин (боротьба за колонії) і зіткнення політики Пруссії з інтересами Австрії, Франції та Росії. У битві під Бергеном неподалік Франкфурта хрещеник Мазепи, який зробив блискучу військову кар’єру, себе не шкодував. Перше тяжке поранення не стало йому пересторогою, а за кілька місяців поблизу містечка Мінден відважний граф – командир драгунського полку “Синіх шведів короля”, в якому воювала й козацька сотня, – був тяжко поранений у груди, після чого вже не одужав…

 

Земляки-запорожці поховали генерал-поручника Г. Орлика 14 листопада 1759 року на березі Рейну.

 

Король Людовік високо цінував талановитого розвідника й безстрашного вояка, відзначеного французькими та іноземними орденами, якому залишався крок до маршальського чину. У листі вдові полеглого героя Олені – французькій аристократці з роду Дентевіль – монарх написав: „…У безмежному горі, що Вас спіткало, знайдіть розраду в тому, що граф Орлик помер, як належить помирати людині його роду й гідності”.

Сергій Шевченко

««««