У Центрі його знали як “Максима”

Напередодні 20-річчя Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні Указом Президії Верховної Ради СРСР звання Героя Радянського Союзу посмертно присвоєно Іванові Даниловичу Кудрі. Потрібно було два десятиліття, щоб визначитися в деталях боротьби групи підпільників, що діяла під проводом І.Д. Кудрі в окупованому Києві.
Іван Кудря народився 24 червня 1912 року у селі Сальків Бориспільського району Київської області. Тяжке дитинство випало на долю Івана. Його батько загинув під час Першої світової війни. Мати, лишившись із трьома дітьми, змушена була тяжкою працею добувати шматок хліба. Не полегшало й після того, як мати вдруге вийшла заміж за односельця Василя Гавриловича Куценка. Через деякий час у сім’ї народилося ще троє дітей. У пошуках заробітку сім’я 1926 року переїхала до села Ново-Наталіївки, що на Херсонщині. Чотирнадцятирічний Іван, як і в рідному Салькові, батракував, разом із старшими братами допомагаючи батькам годувати сім’ю.
У червні 1930-го, на три роки пізніше від своїх ровесників, Іван закінчив семирічку. За рекомендацією школи поступив на шестимісячні учительські курси у Херсоні, після закінчення яких працював завідувачем чотирирічної школи в Ново-Наталіївці. Дещо пізніше працював слюсарем машинно-тракторної станції. А в жовтні 1934 року Івана призвали на військову службу в прикордонні війська.
Старанність молодого воїна, жагу до знань і військової майстерності помітило командування прикордонного загону. У травні 1935 року його, як одного з кращих прикордонників, послали до Ново-Петергофського військово-політичного училища НКВС.
Після здобуття освіти у 1938 році Кудрю рекомендували в апарат зовнішньої розвідки. У березні 1941-го його відрядили до Києва, де він очолив один із відділів Першого (розвідувального) управління НКДБ УРСР.
Напруженою була робота органів держбезпеки у передвоєнні місяці, але ще більше вона ускладнилась після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз. Обстановка воєнного часу вимагала створення та підготовки оперативних груп для підпільної роботи в умовах окупації. Залишені у німецькому тилу розвідники часто зазнавали труднощів через відсутність надійного зв’язку з Центром, документів прикриття, бойових і матеріальних засобів.
У серпні, коли виникла загроза окупації Києва, Кудря дав згоду залишитися в тилу ворога для підпільної диверсійної й розвідувальної роботи. Він стає Кондратюком Іваном Даниловичем і обирає псевдонім “Максим”. На службі він більше не з’являється, змінює свою зовнішність, відпускає вуса. Для Кондратюка розробили легенду-біографію, за якою він – син репресованого священика, викладач української мови та літератури середньої школи.
Іван Данилович поселився на Інститутській вулиці у Груздової Марії Ільківни, яка згодом виконувала доручення підпілля. Помешкання Груздової стало не лише місцем перебування резидента, а й сховищем зброї, грошей, документів, засобів зв’язку з Центром. Кудря негайно почав формувати розвідувально-диверсійну групу. Забезпечувати зв’язок з Центром мали радисти К.М.Ємець та А.Ф.Кравченко, які могли передавати повідомлення в ефір з квартири Є.М.Линкевича, де була схована радіостанція.
У перший же день окупації Києва “Максим” вийшов на вулицю. З болем спостерігав, як фашисти та їхні поплічники грабували місто. Увечері він передав Кравченкові текст першої радіограми в Центр про становище в Києві. Однак Центр на позивні не відповідав. Щось не спрацювало.
“Максим” вимагав, щоб Ємець в обумовлений час виходив на зв’язок з Центром. Але наприкінці жовтня 1941 року повністю розрядилися батареї і зв’язок остаточно втратився.
У місті залишалися й інші працівники НКВС, зокрема І.Пісковий та К.Піменов. “Максим” знав про це. На третій день окупації Києва він зустрівся з ними й дізнався, що завдання вони виконали й найближчими днями пробиратимуться до своїх. “Максим” вирішив скористатися нагодою і передати інформацію через них.
Здавалося, все було зроблено для підготовки групи до бойових дій в умовах ворожої окупації. Та всього не передбачиш! Через тиждень панування фашистів із будинку № 16 на вулиці Інститутській, де знайшов притулок Кудря-Кондратюк, виселили усіх мешканців і дім зруйнували. У полум’ї пожежі згоріло все, що зберігалося у схованці. Група залишилася без зброї, шифрів.
“Максим” переселився на вулицю Пушкінську, 3. У тривожних клопотах минули остання декада жовтня й початок листопада 1941 року. “Максим” втратив надію на встановлення радіозв’язку з Центром. Не маючи жодних вістей про долю Піскового та Піменова, він вирішив продублювати інформацію, передану через них, доповнивши її новими даними про становище в Києві. Доставити інформацію він доручив Кравченкові та Ємцю, які потрапили в поле зору районної поліції, а тому залишатися в місті їм було небезпечно. До того ж рація не працювала і вони як радисти не могли зробити щось корисне для групи.
Перетнувши лінію фронту в районі Ольховатки Донецької області, Кравченко і Ємець 12 січня 1942 року без перешкод дісталися Старобільська, де розміщувався наркомат внутрішніх справ УРСР. Але “Максим” цього не знав.
Незважаючи на відсутність зв’язку з Центром, підпільники не припиняли розвідувальної роботи. Ще до приходу окупантів Кудря встановив зв’язок із Євгенією Бремер, німкенею за походженням, чоловік якої до війни працював в органах НКВС. За допомогою Бремер “Максим” познайомився з артисткою Київського оперного театру Раїсою Окіпною, котра згодом активно допомагала Кудрі збирати розвідувальну інформацію. Бремер забезпечила регулярне прослуховування московських радіопередач. Вона занотовувала повідомлення Інформбюро, а “Максим”, користуючись цими записами, складав тексти листівок. Євгенія на друкарській машинці розмножувала їх і розповсюджувала в місті. І хоча можливості групи були обмежені, правду про становище на фронтах підпільники доносили до киян.
“Максим” створив декілька диверсійних груп. Одна з них 1 травня 1942 року вчинила диверсію на перегоні Київ – Жмеринка: ешелон з боєприпасами та живою силою противника полетів під укіс. Ще одна диверсія була вчинена на станції Дарниця. Члени іншої групи зіпсували гальма трамваю, що перевозив гітлерівських офіцерів. Вагон їхав на Поділ і зійшов з рейок. Аварія коштувала життя багатьом окупантам.
Попри всі негаразди “Максим” не втрачав надії, що Центр вживе заходів, аби відновити зв’язок із групою. Так воно й сталося: У квітні 1942 року з підмосковного аеродрому піднявся літак, на борту якого були радист і два зв’язківці. Поблизу Білої Церкви літак потрапив під сильний обстріл зеніток, внаслідок чого пасажири десантувалися далеко від Києва – у районі Могилів-Подільського.
Як згодом розповіли учасники цієї операції, що залишилися живі, на їхню долю випало чимало лихих пригод. Анатолій Трусов приземлився на дерева на околиці села Политанок Могилів-Подільського району. Потім, пересуваючись селом, зачепився за дріт, до якого був прив’язаний собака. Той, звичайно ж, голосно загавкав. На цьому бойова біографія Анатолія могла б скінчитись, але господарі, котрі вискочили з хати, зрозуміли, який “гість” до них завітав. Селяни допомогли Трусову зняти з тополі парашут, розповіли, де саме він приземлився. Тож Анатолій, зорієнтувавшись, спокійно залишив село.
Майже три тижні добирався Трусов до Києва. Кілька разів дивом уникав облав і врешті-решт у травні 1942 року дістався до місця.
Ще складнішим був шлях на Київ у Лідії Росновської і радиста Олексія, що летіли разом із Трусовим. Під час приземлення Лідія підвернула ногу. Олексій допомагав супутниці пересуватись, несучи на плечах рацію та решту вантажу. Не раз радистові доводилося залишати апаратуру в безлюдних місцях, щоб потім повертатися по неї і рухатись далі. Лідія зовсім знесилилась. До того ж вона застудилася і захворіла. І все ж підпільниця дісталась до Києва, а Олексій, на жаль, загинув: коли він повертався за рацією, його схопили фашисти.
Росновська прийшла до Кудрі за кілька днів після появи Трусова в Києві. Іван Данилович був надзвичайно радий посланцям Москви. Він поселив їх у далекої родички Є.Бремер Капітоліни Василівни Ритво. Розвідники мали відпочити, відновити сили.
Трусов і Росновська повідомили про нове завдання групі “Максима”, яке полягало в тому, щоб “приділити увагу” райхскомісару України Еріхові Коху. Кудря відрядив до Рівного, де містилася резиденція гауляйтера, свого заступника Дмитра Соболєва. Однак успішно виконати завдання посланцеві не вдалося і він повернувся до Києва.
За планом Центру Трусов і Росновська мали залишитися в Києві й вести розвідувальну роботу під керівництвом Кудрі. Проте реальних можливостей для їх надійної легалізації у “Максима” не було. Папери, якими забезпечила своїх посланців Москва, зникли разом із рацією. Родичі Лідії виїхали з Києва, тому розраховувати на їхню допомогу було не можливим. Усе це змусило “Максима” відправити їх назад із докладним звітом про виконану роботу.
Розвідник, що діє у лігві ворога, не застрахований від несподіванок. Їх, як відомо, ніхто не планує, трапляються вони завжди раптово. Виручають у таких випадках самовладання, мужність та винахідливість.
Якось наприкінці вересня 1941 року “Максим” ішов вулицею і помітив, що до нього пильно придивляється кремезний чоловік, який простував назустріч. Іван Данилович одразу пригадав цю людину. Напередодні війни Кудря, працюючи в Народному комісаріаті держбезпеки, вів справу щодо колишнього петлюрівця, якого умовно звали “Вусатим”. Саме цей чоловік постав тепер на його шляху. Кудря розумів: тільки витримка й залізна воля дадуть йому змогу виграти цей двобій. І розвідник, виявивши неабияке самовладання, спокійно повів бесіду з “Вусатим”. З’ясувалося, що той служить перекладачем спеціальної комісії гестапо. Кудря зміг схилити “Вусатого” до співпраці з радянською розвідкою. Колишній “підопічний” повідомив Кудрі прізвища німецьких агентів, котрих засилали в тил Червоної Армії. Інформацію про цю агентуру Іван Данилович надіслав до Москви через зв’язківців.
“Вусатий” також повідомив, що в Києві на вулиці Кузнечній, 4/6 розгорнуто розвідувальний пункт абвера. Необхідно було організувати спостереження за цим надто важливим об’єктом. Незабаром за завданням Кудрі Марія Ільківна Груздова влаштувалася керуючим будинку, де містився цей розвідпункт. Підпільниця мала змогу спостерігати за його співробітниками й виявляти агентуру абвера. Відомості про фашистських негласних помічників Іван Данилович акуратно занотовував у спеціальний зошит.
Одного разу Кудря отримав інформацію, що поблизу Вінниці в лісі німці споруджують якийсь секретний воєнний об’єкт. Від залізничної станції до лісу прокладено залізничну колію та автомобільну дорогу. Будівництво велося в цілковитій таємниці. Іван Данилович дав завдання Раїсі Окіпній виїхати до Вінниці й зібрати інформацію про цю споруду. Артистка була вінничанкою, тож “Максим” гадав, що дістати дозвіл на поїздку до рідного міста вона зможе без проблем. Але Іван Данилович не знав, що під Вінницею німці будували ставку Гітлера й тому все, що було пов’язане з цим містом, автоматично ставало предметом особливої уваги гітлерівських спецслужб. Тому, коли Окіпна звернулась до шефа оперного театру з пропозицією дати концерт у її рідному місті, про це стало відомо керівництву служби безпеки. СД організувало перевірку Окіпної. Спостерігати за нею доручили агентові СД “Нанетті” – Наталії Францівні Грюнвальд. Остання зуміла завоювати довіру артистки. Коли ж Кудрі стало відомо, що Окіпна познайомилася з лікаркою, яка завідувала лабораторією міської поліклініки, він не втримався від спокуси познайомитися з цією жінкою. Так і Кудря потрапив у поле зору гестапо.
Окіпна відрекомендувала новій знайомій Івана Даниловича як студента Івана Кондратюка і попросила виписати для нього довідку про звільнення від занять. Протягом подальшої роботи гестапо добуло додаткову інформацію, що давала підстави підозрювати Кудрю в підпільній діяльності.
П’ятого липня 1942 року І.Кудрю й Р.Окіпну заарештували. Наступного дня взяли під варту Є.Бремер.
Незважаючи на арешт керівника групи, радянські розвідники не припиняли підпільної роботи. Групу очолив заступник “Максима” Дмитро Соболєв. До арешту Іван Данилович завбачливо передав зошит із списком ворожої агентури та деякі інші документи, що стосувалися діяльності резидентури, на зберігання членові групи Марії Василівні Сушко. Коли Кудрю заарештували, Марія Василівна віддала ці документи Дмитрові Соболєву. Під час боїв за визволення Києва 4 листопада 1943 року Соболєв загинув. На першій сторінці зошита Соболєв власноручно написав: “Прошу радянських патріотів зберігати ці записи і в разі моєї загибелі від рук ворогів моєї батьківщини – німецьких фашистів, коли прийде Червона Армія, передати їх відповідним органам”.
Мужні розвідники І.Кудря, Р.Окіпна, Є.Бремер загинули в катівнях гестапо.
Олександр Волошин, Олександр Білогоров

««««