Син комісара

Тривала війна. Щодня, щогодини, вона народжувала героїв. Їхні імена друкували газети. Письменники присвячували їм книжки, поети й композитори – пісні. Та не всіх своїх синів і дочок, гідних гучної слави, могла привселюдно вшанувати мати-Батьківщина, увінчати їх заслуженими лаврами. Бо люди ці були героями невидимої війни, що точилася між нашою та гітлерівською розвідками.
Одним з таких бійців таємного фронту був Микола Артурович Гефт.
Майбутній розвідник народився 1911 року в Одесі. Його батько Артур Готлібович працював набиральщиком у місцевій друкарні. Брав участь у революційних подіях 1905 року. Під час громадянської війни був комісаром однієї з частин Бессарабської дивізії. Потім – партійно-господарська робота. Напередодні Другої світової війни, працюючи на Одеській залізниці, він чимось не сподобався каральним органам і потрапив за грати. Перед самою війною його випустили на волю. Коли радянські війська залишили Одесу, Артур Готлібович опинився на окупованій території.
Не солодко жилося двом його синам. А про дружину Віру Йосипівну годі й казати. З діда-прадіда одеситка, дбайлива господиня, ніжна матір і вірна подруга життя зазнала чимало горя, злиднів, поневірянь.
У приморському місті минули дитинство і юність Миколи Гефта. Він навчався у машинобудівному технікумі, водночас працював складальником тракторів. Згодом закінчив Одеський інститут морського транспорту. Потім праця на Півночі, в Архангельську, на Кавказі. У Туапсе пройшов шлях від судового механіка до заступника головного інженера порту. Робота за фахом і уподобаннями захопила Гефта. Звичайна кар’єра кваліфікованого фахівця з її службовими радощами та прикрощами, а також сімейний затишок, який створила дружина Ганна Микитівна, могли б скласти його життя, коли б не війна. За мобілізацією Гефта направили в розпорядження управління Чорноморського флоту. Там йому доручили встановлювати озброєння на військових кораблях. Але на заваді стало його походження – німець. На Миколу дивилися як на потенційного прислужника фашистів. І його разом із сім’єю вислали на поселення до Казахстану. Так безпечніше, спокійніше.
Звичайно, Гефт сприйняв це болісно, як безпідставну образу. Але тамував біль душі, бо добре розумів, що несе гітлерівська чума людству і йому особисто. І він залишився патріотом своєї Вітчизни.
Двадцятого січня 1942 року Гефта мобілізували вдруге, тепер уже до так званої трудової армії. Його відправили до Челябінська на будівництво металургійного комбінату. Але Миколі Артуровичу не давала спокою думка, що він залишається осторонь збройної боротьби з фашистськими загарбниками. У листі до свого брата Олександра М.Гефт писав: “Я навіть не можу собі уявити, як постану перед очима своїх друзів після війни. Мене спитають, де ж ти пропадав? А я змушений буду відповісти, що був у тилу. І мені буде дуже соромно, що не зміг у лавах Червоної Армії брати участь у знищенні гітлерівських бандитів, зберіг своє життя за рахунок інших”.
І тут на нього звернули увагу органи державної безпеки. Хоч насправді це не зовсім так. Гефта постійно тримали у полі зору радянські спецоргани. Але тільки 1942 року його вирішили залучити до розвідувальної роботи. У червні працівники Першого (розвідувального) управління НКВС УРСР зустрілися з Гефтом і незабаром він став курсантом розвідшколи в Енгельсі Саратовської області.
Навчався Микола Артурович охоче, старанно. Ретельно розробляв імовірні варіанти своєї появи в тилу ворога, уточнював до дрібниць деталі своєї поведінки. Багато часу приділяв вивченню спеціальних дисциплін, читав політичну й художню літературу.
Викладачі були задоволені курсантом Гефтом. Лейтенант Кукес писав про підготовку Миколи Артуровича: “Під час навчання підтвердилася думка про його схильність до розвідувальної роботи і наявність відповідних здібностей для цього. Засвоюваність теми відмінна, ставлення до занять винятково сумлінне й серйозне. Це дає впевненість у його працездатності й свідчить про бажання набути певних знань і навичок для успішної роботи на окупованій території”.
Паралельно складали легенду-біографію. Великих розбіжностей між дійсним життєписом і легендою не було, а появу на окупованій території він мав пояснювати тим, що перебуваючи на фронті, перейшов на сторону німців.
Уночі 13 червня 1943 року з Ростовського аеродрому вилетів “Дуглас”, на борту якого був лише один пасажир. З рюкзаком і парашутним спорядженням він сидів біля віконця й пильно вдивлявся у темряву. Години за три пролунала команда: “На вихід”! Підійшов другий пілот, відчинив люк, підняв угору великого пальця, потім поклав руку на плече пасажира й злегка підштовхнув його до виходу. Гефт на мить заплющив очі й зробив крок у темне провалля.
Приземлився на засіяному соняшником полі. Закопав парашут і, перебравшись на інше місце, ліг відпочити. Коли зійшло сонце, пішов до села, що виднілося неподалік. Там розпитав, як ліпше дістатися до Одеси й вирушив у дорогу. Подорожнього часто перевіряли поліцаї, румунські патрулі. Але виданий йому “аусвайс” виявився якісним і не викликав підозри. Лише раз румунський офіцер, вивчаючи документи, звернув увагу на те, що перепустка чинна до 25 травня, а було вже 14 червня. Він запросив Гефта пройти з ним до комендатури. У групі затриманих порадили дати румунові хабаря. Цього виявилося досить, щоб інцидент було вичерпано і розвідник уник зайвих пояснень щодо терміну дії перепустки.
І ось Гефт опинився на славнозвісному Пересипі. Як і раніше, одесити торгувалися, сперечалися, пропонували з-під поли дефіцит.
За інструкцією, Гефт мав прийти до тещі – Анастасії Михайлівни Семашко. Але до вулиці Лазарєва, де та мешкала, було далеченько, треба перетнути все місто. Отож Гефт вирішив спочатку завітати до своєї давньої знайомої Юлії Покалюхіної, яка жила неподалік Пересипу. На щастя, Юля адресу не змінила. Вона з радістю зустріла Миколу Артуровича. Від неї він дізнався, що у батьків усе гаразд.
Наступного ранку Гефт відвідав рідню. Мати дала волю сльозам. Батько зустрів сина стриманіше, але теж радісно. Стосунки з батьком у Миколи Артуровича були завжди дещо складними. Але сумніви щодо ставлення батька до його появи в Одесі виявилися даремними. Батько пообіцяв допомогти Миколі влаштуватися на роботу. Найперше треба було якось легалізувати його в Одесі. І він запропонував синові піти удвох до міської адміністрації. Там вони звернулися до батькового знайомого – начальника відділу пана Нольда. Микола Артурович розповів Нольдові про свої злигодні, а насамкінець додав, що він інженер і має чималий досвід практичної роботи.
- От і добре, – відповів Нольд. Ти, бачу, молодий і, мабуть, не такий отруєний більшовизмом, як твій батько. До речі, вчора Загнер бідкався, що шукає здібного інженера на судноремонтний завод. Влаштує вас така робота?
- Це було б дуже добре. Якраз за спеціальністю, – відповів молодший Гефт.
Через чотири дні Микола Артурович тримав у руках нове посвідчення, яке давало йому право вважати себе законним одеситом. А невдовзі він уже працював старшим інженером “Буднагляду”. Ця організація наглядала за ремонтом і будівництвом суден для німецького військового флоту на колишньому заводі імені А. Марті. Тепер це був завод №1 Одеського порту. Гефт одержав перепустку в усі цехи заводу, а також на територію порту.
Це надавало величезні можливості для виконання розвідувальних завдань. Одеський порт був базою фашистської сторожової флотилії, яка охороняла узбережжя Чорного моря. Тут швартувалися ескадрені міноносці, винищувачі підводних човнів, торпедні та броньовані катери, різних типів сторожовики, а також пароплави й теплоходи, які несли допоміжну службу: перевозили війська, боєприпаси, продовольство.
Одним словом, досвідченому розвідникові та ще й кваліфікованому морському інженерові було де розвернутися. Він дійшов висновку, що посада, на яку його призначили, дає змогу не тільки добувати цінну розвідувальну інформацію, а й учиняти диверсії на кораблях. Залишалося здобути авторитет і заслужити цілковиту довіру адміністрації. Безпосереднім начальником Гефта був майор гітлерівської армії Карл Загнер. Крім військового, він мав ще й цивільний чин морського будівельного радника – баурата, що надзвичайно поширювало його повноваження й перетворювало на справжнього господаря заводу і верфі.
Карл Загнер спочатку ставився до нового інженера з підозрою. Та цього разу розвідникові усміхнулася удача. На стапелях заводу тривалий час ремонтувався німецький сторожовий корабель. До Одеського порту його притягли буксиром. Після знайомства з радянською авіацією він став схожий на решето. Корпус залатали, а двигун довелося міняти. Поставили “Ренольд”.
Три тижні регулювали, а справа не ладилася. Чи то кваліфікація ремонтників була занизькою, чи то їм бракувало бажання.
-Хай спробує новий інженер, побачимо, на що він здатний, – наказав Карл Загнер.
Гефт розумів, що це перевірка не стільки його кваліфікації, скільки лояльності до окупантів. І він із запалом взявся за цю справу. Працював у поті чола впродовж трьох діб. На четвертий день “Ренольд” нарешті “ожив”. Загнер першим прийшов потиснути Гефтові руку. Про Миколу Артуровича заговорили одразу на всіх кораблях сторожової флотилії, у штабі порту. Авторитет його серед заводської адміністрації не просто зріс, а можна сказати, злетів. Цим Микола Артурович досяг першого успіху. Тепер йому потрібні були надійні помічники, без яких неможливо вчинити диверсії. Гефт придивлявся до людей, перш за все, налаштованих патріотично. Шукав і добирав однодумців, які, добре знаючи свою справу, могли б тонко влаштовувати акти саботажу й диверсій.
Гефт частенько навідувався до контори начальника механічного цеху Івана Олександровича Рябошапченка. Цю посаду він обіймав на заводі й за радянської влади. В Одесі залишився випадково: не встиг евакуюватися. Авторитет Івана Олександровича на заводі як фахівця був безапеляційний. На нього Гефт і зробив ставку. Щодня ранком він з газетою в руках заходив до Рябошапченка обмінятися думками про події на фронтах. Розмова починалася з офіційних зведень, опублікованих у німецьких газетах. Потім Микола Артурович, ніби між іншим, розповідав про успіхи радянських військ, неодмінно додаючи, що дізнався про це від Загнера, або з розмов на заводі.
Спочатку Рябошапченко тільки хмикав і розмову не підтримував. Але потроху й сам почав іноді довідуватися про подробиці, навіть коментувати деякі події у невигідному для окупантів світлі. Поступово Гефт зумів переконати Рябошапченка в необхідності вести активну антифашистську діяльність на заводі.
Згодом начальник механічного цеху залучив до цієї справи слюсаря Василя Лук’яновича Тихоніна, який щиро ненавидів фашистів і поривався до активної боротьби з ними. Василь Тихонін порадив ввести до групи Івана Яковича Миндру, який уже самотужки, як міг, саботував роботу на окупантів, водночас дуже хитро демонструючи бурхливу діяльність. Потім їхніми однодумцями стали Микола Степанович Берещук, Дмитро Олександрович Васильєв, Дмитро Мурований, А.Персіанов, Валентина Сушилова та інші. Це були люди, готові йти на муки, на смерть заради перемоги над фашизмом.
Завдяки копіткій, напруженій роботі підпільники завдали ворогові відчутних втрат. Починали з елементарного: уповільнення темпів роботи. Основні навантаження лягали на механічний і трубопровідний цехи, які контролював Гефт. Користуючись цим, він дав завдання І. Рябошапченку і А. Персіанову на операції, де потрібно два – три чоловіки, посилати вісім – дев’ять робітників. Вони не стільки працювали, скільки заважали один одному.
Справжня проба сил утвореної Гефтом з допомогою Рябошапченка групи відбулася на ремонті сторожових катерів Д-6, Д-8, Д-9, Д-10 і швидкохідного есмінця Р-204. Вальниці на цих кораблях було залито не новим високосортним металом, а старими виплавками з часткою бабіту до 7-9 відсотків. Результат – дострокове виведення з ладу такої потрібної німецькому військовому флоту техніки.
У грудні 1943 року сталася подія, яка позитивно позначилася на подальшій діяльності групи Гефта. З Центру прибула допомога: в Одесу приїхав Валер’ян Еріхович Бурзі (у місті його знали як Бурлаченка Валерія Івановича).
Бурзі Валер’ян Еріхович народився 1917 року в Херсоні. На початку 1941-го закінчив Ленінградський електротехнічний інститут. Працював на суднобудівному заводі в Миколаєві. У серпні того ж року був евакуйований до Грозного. Звідти його як німця відправили на поселення до Казахстану. Потім доля звела його з Гефтом на будівництві металургійного комбінату. А далі все так, як було й у Миколи Артуровича. Тільки Гефта після навчання в спецшколі послали до Одеси, а Бурзі працював у Херсоні. Виконавши завдання, він повернувся на радянську територію, звідки в грудні 1943-го його вдруге закинули за лінію фронту, де він мав зв’язатися з Гефтом.
Літак, піднявшись з Полтавського аеродрому, скинув його поблизу села Мостове. Звідти він йшов до Одеси, старанно обминаючи жандармські пости. На ніч приймали, давали попоїсти добрі люди. Однією з них була Мотрона Мойсеєнко з хутора Галупів. Коли він зайшов до хати, вона тільки й спитала:
- Чи ти, хлопче, не той радянський парашутист, якого розшукує жандармерія?
- Ні, я сам розшукую тітку, єдину свою родичку, з якою мене розлучила війна, – спокійно, дивлячись їй у вічі, відповів Валер’ян.
Жінка нічого більше не питала, а вранці мовила:
- Запиши одну адресу в Одесі: вулиця Канатна, 41. Спитаєш там Віру Пилипівну Ліхтар. Це моя донька. Може важко доведеться – зайди до неї. Вона радянській людині завжди допоможе.
Так і зробив Бурзі-Бурлаченко. Віра Пилипівна допомогла йому влаштуватися з житлом у своєї знайомої – Валентини Михайлівни Пустоутової. За хабар оформили прописку в поліції. Щоб позбавитись підозри, Валер’ян зайнявся спекуляцією. Скуповував у військових шоферів крадені автопокришки і продавав їх цивільним. Це виправдовувало його вештання містом.
Годинами спостерігав Валер’ян за квартирою Гефта, і тільки переконавшись, що за нею не стежить гестапо і що там справді живуть батьки Миколи Артуровича, зайшов до них і назвав пароль на явку.
Вони зустрілися морозного січневого ранку на Великій Арнаутській на квартирі Юлії Покалюхіної, яку Микола Артурович залучив до виконання деяких доручень у місті.
Домовилися так: Гефт вестиме й далі підпільну роботу на заводі, а Бурзі працюватиме серед мешканців міста – буде збирати розвідувальну інформацію військового, політичного й економічного характеру, виявляти агентуру гестапо і сігуранци.
Масовий фашистський терор проти радянських людей, яким окупанти “відзначили” перші дні свого тимчасового панування в Одесі, дедалі посилювався. Але залякати населення гітлерівцям так і не вдалося. Одеса лишалася нескореною. У нескінченних лабіринтах катакомб, на околицях міста, на його вулицях між фашистами і радянськими патріотами точилася безперервна боротьба. Вдень і вночі, просто з вулиць, дворів зникали ворожі солдати й офіцери, їхня зброя, автомашини. У місті мало не щодня розповсюджували листівки. Бурзі, як і свого часу Гефт, швидко “обріс” помічниками. Іноді він сам шукав їх, іноді вони випадково натрапляли на нього або його сподвижників.
Якось Валер’ян довідався, що окупанти збираються евакуювати Одеський суперфосфатний завод. Порадившись із Гефтом, Бурзі вирішив перешкодити цьому. Розвідники знали, що в місті випадково лишився професор індустріального інституту Едуард Савелійович Лопатто. Вірним людям було доручено з’ясувати його настрій, погляди. З’ясувалося, що цей висококваліфікований спеціаліст-хімік повернувся на роботу до навчального закладу лише тоді, коли фашисти повели його туди мало не під конвоєм. У розмовах із людьми, яким він беззастережно вірив, професор не раз висловлював думку, що сидіти й чекати повернення приходу Червоної Армії – просто злочин. Треба діяти. Але він не знав, як і що робити.
Одного вечора до Валер’яна зайшов близький знайомий професора і сказав:
- Я звертаюсь до вас як представник радянської влади. Ви повинні не допустити евакуації суперфосфатного заводу. Привід придумайте самі. Коли потрібна буде наша допомога, щоб знешкодити тих, хто вам заважатиме, можете на неї розраховувати.
Наступного дня професор побував на цьому підприємстві, а ще за дві доби надіслав у відповідні органи окупаційної влади листа, в якому застерігав, що устаткування такого заводу не можна розібрати без ламання, а скласти його вже не вдасться.
Окупанти зраділи, що такий солідний учений виявляє нарешті якусь активність і бажання співпрацювати з ними. Його викликали, погодилися, що весь завод евакуювати, мабуть, справді не варто. Але все ж вирішили зняти з устаткування свинець і вивезти запаси котельного заліза.
Тоді Лопатто звернув їхню увагу на те, що баштовий цех все одно загине, бо він був затоплений водою. Зробивши аналіз цієї води, професор з’ясував, що вона містить до 20 відсотків сірчаної кислоти. Якщо воду не випомпувати, ґрунт не осушити – фундамент зруйнується і вся будова розсиплеться. То чи не розумніше зробити так, щоб завод запрацював, а з рідини добути хоч невелику кількість сірчаної кислоти для виробництва мідного купоросу.
Професор знав, чим зацікавити окупантів. Найвпливовіші з них мали виноградники, а садівникам конче потрібен мідний купорос – на той час дуже дефіцитна річ.
Замість руйнування завод почали відбудовувати. І до визволення Одеси Червоною Армією зробили чимало.
Лопатто став одним з активних помічників Бурзі-Бурлаченка. За його дорученням він навіть їздив із “екскурсією” до Бухареста і привіз звідти важливі розвідувальні дані про взаємини Гітлера з Антонеску, розміщення німецьких військ на території Румунії тощо.
Коли підпільникам була потрібна вибухівка, Лопатто взявся вирішити цю проблему. У лабораторії інституту, де працював професор, робити боєприпаси було неможливо, бо там було багато зайвих очей. Тому він приніс додому потрібні хімікалії і працював вечорами. Виготовлені у вигляді шматків вугілля міни Валер’ян передавав Гефтові, а той – Рябошапченку.
Вирішено було випробувати ці вироби на винищувачі підводних човнів КТ-39, який саме тоді ремонтували. Вибухівка потрапила у вугільну яму судна з допомогою Василя Тихоніна. Під час обідньої перерви він зайшов до паровичні. Там були два робітники. Один із них мився, а другий читав книжку. Василь узяв на лопату декілька жаринок і почав прикурювати цигарку. Робітники не звернули на нього уваги. Василь відійшов, непомітно витяг з-за пазухи чорний “камінець” і кинув його на купу вугілля.
Аварія на КТ-39 сталася в той час, коли винищувач був далеко в морі. Човен потонув. Так прислужила підпільникам виготовлена професором Лопатто міна.
Згодом лиха доля спіткала ще один винищувач РВ-204, самохідну баржу “Шпреє”, транспортний корабель “Вессель”.
Мільйони марок, тисячі годин простою коштували гітлерівцям дії групи Гефта. Це були 1943 – 1944 роки, коли Червона Армія розгортала наступальні операції, а фашисти сиділи в обороні. Для них багато важила боєздатність Чорноморського флоту і втрати плавзасобів гостро позначалися на фронтових справах.
До кінця січня 1944 року все йшло як слід, жодного провалу. Та ось раптом до Гефта завітав батько і з тривогою повідомив, що Миколу Артуровича розшукує політична поліція. Всебічно оцінивши обстановку, Гефт вирішив чекати розвитку подій.
Наступні дні минули спокійно. Ніхто не приходив і не цікавився Миколою Артуровичем. Приблизно на п’ятий день йому подзвонили й запросили прийти на Маразліївську вулицю, 1. Це означало, що ним цікавиться не гестапо, а сігуранца.
Гефт навмисне дещо спізнився, щоб підкреслити свою незалежність. На нього чекали двоє унтер-офіцерів. Один із них відрекомендувався:
- Краузе.
Гефту запропонували сісти, уточнили анкетні дані, спитали, як він опинився в Одесі. Гефт дуже емоційно розповів про свої поневіряння у Радянському Союзі, так що Краузе навіть перестав записувати і співчутливо хитав головою. Поступово допит перейшов майже в дружню розмову про долю німців, що жили в Радянському Союзі. Наприкінці Краузе несподівано запитав, чи знає Гефт Демського, інженера з Туапсе, на що Микола Артурович відповів ствердно.
- Нам стало відомо, – витяг нарешті Краузе свою козирну карту, – що ви в Туапсе видали органам держбезпеки німецького агента. Його розстріляли і вам доведеться тепер за це відповісти.
- Не кажіть дурниць, – розгнівався Микола Артурович. – Нікого я не видавав. Його спіймали на гарячому. Я нічим не міг йому допомогти, інакше я був би сьогодні не тут, а там.
Краузе показав Гефту заяву, написану Демською Ніною Іванівною, у якій йшлося про цю подію.
- Це звичайна заздрість істеричної жінки до мене, як до людини, яка працює на Німеччину вдаліше, ніж її чоловік, – відповів на це Микола Артурович. – А ви сприймаєте це за чисту монету. Довідайтеся про мене в гестапо і вам скажуть, чого я вартий. На моїх плечах цілий завод, який удень і вночі працює для фронту.
Краузе широко розплющив очі. Так розмовляти з ним не наважувався ніхто з тих, кого він допитував.
Микола Артурович дотримувався під час розмови принципу: “найліпша оборона – це напад”. І він переміг.
Краузе мусив відпустити Гефта.
Микола Артурович не забарився поінформувати про цю пригоду свого начальника – баурата Загнера. Той висловив задоволення, що все так добре скінчилося, але попередив, що треба бути вельми обережним.
Тим часом, з наближенням радянських військ до Одеси, ситуація у місті різко загострилась. Почалася підготовка до евакуації заводу. Гефт розумів, що наближаються часи нових випробувань, нової сутички у темряві, від якої залежить доля заводу і його робітників.
Порадився з Бурзі. Вирішили: евакуацію заводу саботувати, врятувати робітників і фахівців від примусового вивезення до фашистської Німеччини, не дозволити висадити в повітря бодай головні цехи.
Микола Артурович доповів Загнерові, що румуни претендують на все устаткування заводу, сировину, невідремонтовані кораблі. Це розлютило баурата. Зчинився скандал. Німецька й румунська окупаційні влади перегризлися. Питання про те, що кому грабувати, перенесли у вищі інстанції.
А тим часом війська 3-го Українського фронту все ближче підступали до Одеси.
Двадцятого березня 1944 року адмірал Цииб віддав наказ про евакуацію. На заводі створили справжнісінький концтабір. Людей розмістили в порожніх кімнатах, без ліжок і стільців, лише натрусили соломи на підлогу. На роботу водили під конвоєм.
У цей складний час Гефт звернувся до Загнера з пропозицією закінчити ремонт наявних на заводі суден, щоб вони могли піти звідси своїм ходом. А для цього треба залишити потрібне устаткування. Він подав Загнерові список найціннішого обладнання корпусного, мідницького, механічного, котельного та деяких інших цехів.
- Ви молодець, Гефт. Я накажу, щоб без вас нічого не чіпали, – була його відповідь.
Про фашистське око доводилося все-таки дещо пакувати. Цю роботу Гефт доручив Рябошапченку. Той перевів усю свою диверсійну групу в нічну зміну. Зовні упаковка виглядала нормально. Та якби хтось із гітлерівців надумав перевірити хоча б один такий ящик, Рябошапченко та інші наклали б головою. Навіть малоцінні верстати вони перетворювали перед пакуванням на справжній брухт. У метушні та паніці ніхто цього не помічав. Гітлерівці, заклопотані евакуацією сімей і власного майна, вночі на заводі майже не бували. Вони цілком покладалися на Гефта.
Наостанку німці замінували цехи заводу: на той момент, коли радянські війська увійдуть у місто, вони мали злетіти у повітря. Перед Гефтом постало завдання роздобути схему мінування.
Завод охороняли військові моряки. Біля входів і виходів стояли патрулі. Треба було поміркувати над тим, яким чином в потрібний час евакуювати робітників, що утримувалися на території заводу.
Бурзі в цей час також не дрімав. Через своїх помічників він намагався виявити, які об’єкти в місті мінують окупанти, кого з агентури вони залишають в Одесі для підривної роботи в тилу Червоної Армії.
Юля Покалюхіна ледве встигала забезпечувати зв’язок між Гефтом та Бурзі. До того ж на неї поклали завдання створити запас продовольства та води в укриттях, де розвідники планували сховати учасників своїх груп, коли гітлерівці почнуть відступати.
Микола Артурович скористався наданим йому правом за відсутності Загнера підписувати перепустки на вихід із заводу. Йому доводилося це робити ще до евакуації, коли він посилав робітників до міста в різних господарських справах. Рябошапченко склав список людей, кому треба допомогти втекти. На підприємстві панувало цілковите безладдя і операцію вдалося здійснити без зайвих ускладнень. Лише протягом одного дня було вивезено 60 чоловік, серед них майже вся диверсійна група.
Були й інші шляхи втечі: через хлібну гавань, контору будівельного цеху й паровичню на кухні. Там окупанти забули виставити охорону. Коли адміністрація готова була от-от розпорядитися про розміщення робітників на баржі, більшість із них скористалася цими шляхами. Кінець кінцем з 815 в’язнів табору лишилося кілька десятків. Це переважно старі або хворі люди, які не наважувалися або просто не мали фізичних сил утекти.
Дев’ятого квітня вночі з порту мало відійти останнє судно – плавальний док. На ньому евакуювалося заводське керівництво. Загнер був призначений командиром доку, Гефт – його заступником. Напередодні Микола Артурович лишився ночувати на заводі в кабінеті Загнера. Але тієї ночі Гефт не спав. Ключем, виготовленим із зліпку, він відчинив сейф, дістав звідти схему мінування заводу і зробив копію з неї.
Настав ранок останнього дня перебування окупантів в Одесі. На заводі тривала панічна метушня. Вантажили останнє майно з майстерні військового аеродрому. Поруч з доком шикувалися кораблі конвою. Серед них і винищувач підводних човнів, до вугільної ями якого члени диверсійної групи кинули пакет із вибухівкою. Ремонт цього корабля закінчився буквально напередодні. Він не встиг навіть пройти ходових випробувань.
Коли смеркло, у порту пролунав вибух. Загорівся винищувач. На допомогу йому поквапилися інші кораблі конвою. Скориставшись загальною панікою, Микола Артурович покинув док і побіг на завод. Зайшов у котельний, дизельний та інші цехи, поперерізав дроти, які вели до мін. Через знайомий прохід вийшов у місто і зник у темряві.
Ніч провів у Покалюхіної. На світанку пішов до порту. Дока вже не було. На рейді чорніли залишки винищувача підводних човнів. Цехи заводу стояли цілісінькі.
Десь на околицях гриміла канонада, а вулицями Одеси вже мчали танки з п’ятикутними зірками на баштах.
Після визволення Одеси Гефт розшукав представників НКДБ і разом з ними вирушив на завод. Там він особисто брав участь у знешкодженні мін.
Військовий комендант Одеси призначив Гефта керівником заводу ім. Марті. Але цю посаду він обіймав недовго. Чотирнадцятого квітня 1944 року Микола Артурович підписав акт про передачу заводу новому директору.
А вже 6 серпня Гефта на чолі спецгрупи “Авангард” десантували поблизу села Граби (Польща). Група, що мала виконувати розвідувальні й диверсійні завдання в тилу німецьких військ, складалася з 10 осіб. Серед них були учасники одеського підпілля В.Е. Бурзі і В.Л. Тихонін.
Під час переходу в район Бреслау група наразилася на німецький гарнізон. Частині бійців пощастило відірватися від переслідувачів, а Гефт із трьома учасниками групи опинився в оточенні. Усі четверо полягли як герої. Це сталося 25 серпня 1944 року.
Микола Артурович Гефт посмертно нагороджений медаллю “Партизанові Вітчизняної війни”, а 1965 року – орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня. Після війни його останки перепоховали на Алеї Слави в місті-герої Одесі.
Олександр Волошин, Олександр Білогоров

««««