Його ім’я Зорич

На початку 1943 року органи державної безпеки перейшли до формування оперативно-чекістських груп з 5–10 осіб, які закидалися у тил ворога на бази партизанських загонів і з’єднань. Ці опергрупи вели розвідувальні й контррозвідувальні операції, вербували агентуру та просували її у військові й адміністративні органи окупантів.
Так робилося і згодом, коли радянські війська наблизилися до кордонів країн Східної Європи. На теренах Польщі, Чехословаччини, Угорщини 1944 року діяло декілька спеціальних оперативних груп.
Одним з учасників таких формувань, які на завершальному етапі Вітчизняної війни діяли проти фашистів на землях Польщі й Словаччини, був Олександр Пантелеймонович Святогоров , який залишив помітний слід в історії розвідки.
Народився О.П.Святогоров 1913 року в Харкові. Закінчивши семирічку, навчався в силікатному технікумі, потім працював на металургійному комбінаті “Запоріжсталь”. З 1937 по 1941 роки навчався на заочному відділенні Запорізького індустріального інституту. Студії у вузі перервала війна.
У листопаді 1940-го Олександра Святогорова взяли на службу в органи державної безпеки. До війни він працював в економічному відділі Запорізького Управління НКВС.
Напередодні окупації Запоріжжя фашистами Святогорова ввели до складу спеціальної групи, що мала вивести з ладу електростанцію, телефонну станцію та телеграф. Завдання чекісти виконали. Потім, працюючи в оперативній групі при Першому Управлінні НКВС УРСР, він готував агентуру, що мала залишатися на окупованій території з диверсійними та розвідувальними завданнями, а також забезпечував виведення цієї агентури за лінію фронту.
Деякий час на початку війни Святогоров служив у Середній Азії – в НКВС Казахстану.
Після першого звільнення Харкова в лютому 1943 року Святогорова призначили на посаду заступника начальника відділення 4 відділу УНКДБ Харківської області. А влітку 1944-го по лінії 4 Управління НКДБ УРСР включили до складу диверсійно-розвідувального загону “Задністровці”, що діяв на теренах Польщі. Там він став заступником командира загону з оперативної частини.
Начальник 4 Управління НКДБ УРСР Іван Данилович Сидоров кілька днів уважно вивчав документи про знешкодження ворожої агентури в звільнених від фашистів районах і військових частинах. Хоч багатьох лазутчиків, що потрапляли до прифронтової зони, своєчасно викривали, боротьба дедалі загострювалася. Гітлерівці застосовували тактику тотального шпигунства. Навіть не сотні – тисячі вивідачів, мов сарана, вдень і вночі лізли на територію нашої країни, щоб не тільки збирати розвідувальну інформацію, а й руйнувати все, що трапиться у них на шляху.
Іван Данилович складав, систематизував дані й у нього визрів план майбутніх контрдій. Він вирішив послати в район Любліна, де містилася школа агентів-диверсантів, досвідчених оперативників, які змогли б організувати агентурне проникнення до цього осиного гнізда. Виконати відповідальне завдання доручили Святогорову Олександрові Пантелеймоновичу й Коваленку Анатолію Григоровичу. Невдовзі їх закинули на базу розвідувально-диверсійного загону “Задністровці”, яким командував Корецький.
Перед виведенням розвідників за кордон Святогорова й Коваленка прийняв керівник Наркомату державної безпеки України Сергій Романович Савченко. Під час розмови генерал підкреслив, що на них покладається важливе державне завдання. Військовому командуванню конче потрібна інформація про розміщення гітлерівських бойових резервів, задуми ворога, становище в районах майбутніх боїв. Але найголовніше – проникнення в спецоргани ворога: абвер, гестапо, а також у школу, що готує шпигунів і диверсантів. Крім розвідки оперативні працівники мали вести контррозвідку, оскільки не виключалося, що серед “задністровців” є агентура гестапо.
Наприкінці розмови Сергій Романович порадив:
– Сміливіше залучайте до роботи місцевих патріотів.
Старшим призначили Святогорова, який мав працювати під прізвищем Зорич, Коваленко ж став Гурським.
Почалася напружена підготовка. Потрібно було ознайомитись із шифрами, опанувати нові види зброї, мати початкові знання польської та німецької мов, а головне – уважно стежити за становищем в районі майбутньої роботи.
Дні минали швидко. І ось, нарешті, настав час збиратися в дорогу. Розвідники розуміли, що вони можуть більше не повернутися до Києва, ніколи не побачити рідних, друзів – на війні як на війні. Але обидва були готові пожертвувати всім, навіть життям, щоб успішно виконати завдання.
Проти ночі 6 червня 1944 року літак, на борту якого були майор Зорич і капітан Гурський, узяв курс на захід. Олександр і Анатолій, влаштувавшись біля ілюмінаторів, чекали появи лінії фронту. Помітили її ще здалеку: блискавиці раз у раз летіли з чорної безодні. Краяли темряву пунктири кульових трас. І хоч землі не було видно, її присутність кожен відчував.
Раптом промінь прожектора, мов лезо велетенського меча, полоснув по літаку. І за мить десятки розривів зенітних снарядів спалахнули навкруги. Пілот рвучко кинув машину вниз і, розвернувши її вліво, почав виходити із зони обстрілу. Але уже інший прожектор намацав літак, і вогняний потік куль, розриви снарядів знову стали наближатись. Машина валиться на праве крило. Нарешті Зорич і Гурський стали помічати, як кожної миті розриви поволі віддаляються. Лінія фронту залишилася позаду.
О третій годині ночі літак вийшов у район лісового масиву Заліщики. Десь там на узліссі лежить село Воля Верещенська. Внизу палають п’ять яскравих вогнищ – умовний знак.
Зорич і Гурський пристебнули карабіни витяжних тросів до реї, чекають команди. Нарешті спалахує зелена лампочка, лунає команда: “Пішов!”
Невдовзі Зорич-Святогоров опинився в загоні “Задністровці”. Штаб формування містився в селі Воля Верещенська в одній із садиб поблизу лісу.
Ознайомившись зі становищем у загоні, Зорич дійшов висновку, що негаразди останнього часу, невиконання кількох завдань командування не є випадковими. Відчувалася “рука” зрадника. За цих обставин головним завданням першого етапу Зорич визначив викриття ворожих агентів.
Плануючи комбінацію перевірки, Зорич і Гурський вважали, що в умовах суворого режиму в загоні фашистський агент не міг діяти самотужки. Напевне, він мав помічника, ймовірно, з місцевих мешканців. А про те, що до загону прибули нові люди й літаком доставлено великий вантаж, шпигун обов’язково намагатиметься повідомити своїх хазяїв. Але спочатку він має виявити, з якою метою до загону прибули нові люди. Треба було якось “підштовхнути”, спонукати агента до дії. І Зорич вирішив зімітувати передислокацію загону. Це примусить фашистського поплічника поспішати. А хто спішить – той, як відомо, не тільки людей смішить, а й робить помилки.
Розрахунок справдився. Удалося перехопити записку, яку Тадеуш Сметинський передавав хазяйці люблінської пивниці пані Зосі: “Моя мила Зосю! Майже місяць ми з тобою не бачились, та й не знаю, чи пощастить мені найближчим часом побувати в Любліні. Зараз я дуже зайнятий. До нас здалеку прибули двоє знатних гостей, привезли багато всіляких подарунків. Мабуть, загуляємо так, що луна піде всією округою. Можливо, й до тебе навідаємося. Будь готовою зустріти, як годиться”. Зорич не мав жодного сумніву, що Сметинський – ворог, і його треба ізолювати.
А в цей час загін на маршруті до “нового місця дислокації” наразився на групу карателів і Сметинського в перестрілці було вбито. Ниточка, на яку Зорич покладав багато надій, обірвалась. Але ж зрадник міг бути в загоні не один. Треба було скласти новий план дій.
Наступного дня загін повернувся туди, звідки вийшов. Чекісти вивчали бійців, розмовляли з багатьма партизанами. За результатами вивчення підозра впала на командира відділення Віцека Шимка. Але прямих доказів його зради Зорич не мав. Святогоров і Коваленко почали скрупульозно збирати все, що хоч якось стосувалося Шимка. Жодне слово, жодна дія командира відділення не залишилися поза увагою, усе фіксувалося й аналізувалося. Зіставлення деяких даних свідчило про те, що Шимко може бути фашистським агентом.
Невелика розвідувальна група, створена Олександром Пантелеймоновичем, підтримувала тісний зв’язок із населенням навколишніх сіл і міст. Зорич і Гурський старанно готували розвідників, посилаючи їх до Любліна, Варшави, Кракова. На жаль, не вдавалося точно визначити, де міститься шпигунська школа. Не знали про неї також командири польських формувань Армії Людової.
Саме тоді в селі, поблизу якого базувався загін, з’явився невідомий хлопець, що цікавився партизанами. Це був українець Іван Макарук. За дезертирство з дивізії “Галичина” німці посадили його до тюрми, але в’язню нібито пощастило втекти. Тепер він горів бажанням помститися німцям. Макарука зарахували до загону, але за ним таємно велося спостереження. Завдяки вмілій контрозвідувальній роботі новачка швидко вдалося викрити як агента гестапо. Макарук зізнався, що йому дав завдання потрапити до загону шеф люблінського гестапо штурмбанфюрер СС Аккардт. Два місяці Макарук навчався в шпигунській школі в Любліні. Добре знайомий з її внутрішнім розпорядком, особисто знає декількох “випускників”. Затриманий повідомив, що в загоні є агенти люблінського гестапо – Тадеуш Сметинський і Віцек Шимко.
На той час Сметинський загинув, а Шимка керівники загону засудили до розстрілу.
Щодня спілкуючись із Макаруком, Олександр Пантелеймонович відчув, що хлопець щиро жалкує про співпрацю з гестапо і готовий спокутувати провину. Розвідник вирішив використати Макарука для роботи проти німців.
Почалася невидима боротьба між радянськими чекістами й шефом люблінської таємної поліції. Контролюючи дії гестапівців, розвідники надсилали до Центру цінну інформацію про задуми фашистів. Стала відома адреса шпигунської школи в Любліні, яка, звісна річ, потрапила під постійний нагляд. Чекісти мали фотографії відвідувачів цієї школи.
Зорич склав детальний план подальших дій. Важливу роль мав відіграти Іван Макарук, який запевнив керівництво загону, що докладе всіх зусиль, щоб успішно виконати завдання радянської розвідки. Після відповідного інструктажу перевербованого агента відправили до Любліна, де він мав зустрітися з Аккардтом і повідомити його про виконане завдання.
На зустрічі з Аккардтом Макарук доповів, що він зумів потрапити до загону. Повідомив, що на початку червня в загін літаком прибули майор Зорич і капітан Гурський, котрі мають якесь особливе завдання. Що стосується Сметинського та Шимка, то перший загинув під час сутички з каральним загоном, а другого розстріляли за співпрацю з гестапо. Після викриття Шимка в загоні розпочали ретельну перевірку особового складу, тож партизанам зараз не до диверсій. На озброєнні бійці мають пістолети, гвинтівки, кулемети, а також декілька трофейних автоматів. Чисельність загону, за підрахунками Макарука, не перевищує сотні осіб.
Вислухавши співбесідника, Аккардт замислився і про себе вирішив будь що знищити отих двох, про яких розповів Макарук. До того ж останній мав відіграти в цьому головну роль.
Аккард зустрічався з Макаруком у пивній пані Зосі, де гестапівці мали для цих потреб спеціальну кімнату.
Зорич із нетерпінням чекав на повернення Макарука. Від його візиту до шефа люблінського гестапо залежало багато чого. Вкрай важливо, щоб Макарук не викликав підозри в Аккардта, який міг розпочати подвійну гру.
Зорич умисно не дав Макарукові конкретного завдання. Майора лише цікавило, що саме вимагатиме від свого агента шеф поліції. Центр схвалив рішення Зорича використати Макарука для гри з гестапо. Але полковник Сидоров попередив, що за дії Макарука відповідальність несе Святогоров.
Повернувшись до загону, Макарук передав Зоричу купу німецьких асигнацій, безшумний пістолет, мініатюрну магнітну міну та дві ампули з ціаністим калієм і повідомив, що дістав завдання знищити Зорича й Гурського.
Доповідаючи майорові про розмову з Аккардтом, Макарук підкреслив, що зустріч відбулася в пивній пані Зосі. Остання, схоже, віддано служить Аккардтові, а її заклад став “резиденцією” гестапо.
Зорич використав цю інформацію для того, щоб влаштувати до Зосі в пивницю офіціанткою двадцятирічну Ніну Бровко, яка прийшла в загін із групою військовополонених-утікачів з концентраційного табору Береза Картузька. Спочатку вона допомагала лікарю робити пораненим партизанам перев’язки, доглядала хворих, а потім “прибилася” до групи розвідників. Саме її Олександр Пантелеймонович вирішив послати з завданням до Любліна.
На дверях закладу пані Зосі красувалася вивіска “Тільки для німців”. Ніну провели до господарки бару. Після нескладного “іспиту” симпатичну дівчину зарахували на роботу.
Уже наступного вечора Ніна працювала нарівні з усіма далеко за півночі. Упродовж перших же днів вона почула дещо цікаве і з нетерпінням чекала зустрічі із зв’язковим. За кілька днів до Ніни прийшов посланець і передав їй невеликий, але важкий пакунок. Їй належало залишити цей пакунок у залі пивниці. Зв’язковий попередив, що вибух станеться о дванадцятій годині, тому Ніна повинна залишити приміщення трохи раніше.
Дівчина непомітно пройшла до зали, поклала пакунок у куточок під стійку, загородила його пляшками. Того дня вона звично обслуговувала клієнтів, а сама постійно думала про пакунок. За чверть до дванадцятої Ніна вислизнула за двері й швидко пішла геть. Коли вона була вже далеко, потужний вибух струсонув землю.
Після вдалої акції Зорич почав готувати Макарука до нової зустрічі з Аккардтом. Цього разу агент мав доповісти своєму шефові, що його завдання не виконав. Зорич придумав логічне пояснення. Макарук мав сказати, що весь цей час він не був на базі, бо мусив брати участь у диверсії на залізниці на ділянці Жешув–Краків, а потім його послали до Любліна дізнатись про результати вибуху в пивному барі. Водночас він мав повідомити, що до акції причетна офіціантка, яка влаштувалася до пані Зосі за дорученням Зорича. Далі Макарук скаже, що наступного тижня більша частина загону вирушить у рейд. Зорич залишиться на базі з невеликою групою партизанів. Взвод, у складі якого перебуває сам агент, має охороняти штаб. Отож створюється чудова нагода захопити Зорича разом із штабними паперами загону.
Макарук зробив усе так, як йому наказав Олександр Пантелеймонович. Аккардт повірив агентові й вирішив скористатись “сприятливою нагодою”, щоб захопити Зорича й заволодіти штабними документами.
“Терміново повертайся назад. Я покладаю на тебе великі надії. Якщо операція буде вдалою – матимеш нагороду. А про результати вибуху скажеш, що вбито й поранено понад 40 німецьких вояків. Загинув весь персонал разом із хазяйкою бара”, – наставляв Аккардт свого агента.
Іван Макарук повернувся до загону по обіді. Поглянувши на його стомлене, але задоволене обличчя, неважко було здогадатись, що все гаразд. Зорич і Гурський, дізнавшись про подробиці зустрічі з шефом люблінського підрозділу гестапо, не приховували задоволення. Тепер треба зустрітися з командирами сусідніх партизанських загонів і домовитись про спільні дії проти карателів.
Уночі партизани вийшли на бойові позиції на підступах до Волі Верещенської. Передовий загін виставили за три кілометри в напрямку Любліна. Ватажок польського загону Армії Людової полковник Сатановський та підполковник Чорний, який очолював сусідній партизанський загін, разом із майором Зоричем зібралися, щоб детально обміркувати тактику майбутнього бою.
На світанку з Любліна вирушила колона автомашин. Фашисти наблизилися до передового загону, що замаскувався в кущах біля дороги. Коли проїхала остання машина, в небо злетіла червона сигнальна ракета. З усіх боків загуло, затріскотіло. Імлу прошили черги трасуючих куль.
Зорич уважно стежив у бінокль за перебігом бою. Ось він помітив, що зі сходу посунули ще десятків зо два вантажівок із карателями. Гітлерівці завдали удару по підрозділах підполковника Чорного. Почулися вибухи мін, розриви снарядів та гранат. Становище на цій ділянці стало загрозливим. Полковник Сатановський, не гаючи часу, кинув на допомогу сусідові дві роти польських патріотів. Вони нав’язали фашистам рукопашний бій.
Зорич покликав до себе Макарука й наказав, щоб той розшукав серед учасників нападу Аккардта і спробував заманити його на цвинтар села Воля Верещенська.
Опинившись серед карателів, Макарук заявив, що йому необхідно бачити шефа гестапо, на якого він працює.
Аккардту він повідомив, що Зорич знищує документи на цвинтарі, й там його можна легко захопити.
Не вдаючись до роздумів, Аккардт на чолі групи гестапівців кинувся слідом за Макаруком.
Зорич і Гурський стежили за маневром ворогів, підпустивши гітлерівців зовсім близько, дали команду відкрити вогонь. Аккардт зрозумів, що потрапив у пастку. Він кинувся на Макарука, але той випередив його. Куля колишнього агента гестапо прошила серце штурмбаннфюрера СС. Не гадав він, що влаштовуючи пастку для радянських розвідників, сам потрапить до неї.
Кілька сотень фашистів знайшли свою смерть біля Волі Верещенської. Партизани захопили багаті трофеї: сотні гвинтівок, автоматів, кулеметів, навіть декілька гармат.
На жаль, у цьому бою загинув також Іван Макарук. За героїзм і мужність, виявлені в бою, командування загону подало клопотання про його посмертне нагородження .
Командири загонів розуміли, що гітлерівці не пробачать їм нищівної поразки під Волею Верещенською. Тому було вирішено змінити місцеперебування загону.
У Центр надійшла телеграма: “Аккардта ліквідовано. Переходимо до Парчевського лісу. Точні координати повідомимо згодом. Зорич”.
У районі дислокації загону “Задністровці” містився штаб 24 німецької дивізії, відділ контррозвідки якої (абвер) очолював гауптман Файльгенгауер. Абвер вів агентурну роботу в тилу Червоної Армії. Коли Зоричу стало відомо, що поручник Армії Крайової Рокич, з яким у нього були довірчі стосунки, випадково познайомився зі співробітницею абверу 24 дивізії Таїсією Брук, майор звернув на цю обставину особливу увагу. Він рекомендував Рокичу розвинути й закріпити цей контакт. Поручник познайомився з Брук як капітан німецької армії Фридріх фон Краузе. Спілкуючись із Таїсією, він дізнався, що та є близькою подругою Софії Зонтаг, котра, в свою чергу, була коханкою гауптмана Файльгенгауера.
У Зорича виник план захопити Файльгенгауера. Розвідник умовив Рокича організувати заручини з Таїсією Брук. Відзначити заручини вирішили в Оструві Любельському, де жила мати Таїсії. На сімейному святі мали бути родичі та знайомі. На прохання “нареченого” Таїсія запросила до себе Софію Зонтаг і Вальтера Файльгенгауера.
Зорич з Гурським зібрали “молодого” в дорогу. Усі деталі операції старанно обміркували. Начальник господарства загону приготував для Рокича багато харчів і подарунків. Зорич ще раз наголосив, що заручини треба розіграти так, щоб не виникло жодної підозри. Файльгенгауера треба захопити зненацька.
Погода в день заручин видалася сонячна. У великій кімнаті поставили великого стола, на ньому всілякі страви та пляшки з напоями.
Почали збиратися гості. Таїсія в білій сукні з червоною трояндою на грудях разом із “нареченим” зустрічала гостей. Вона закохано поглядала на “свого Фридріха”.
Вечеря вже почалася, а Файльгенгауера все ще не було. Нарешті вдалині почувся гуркіт мотора і незабаром до садиби під’їхало легкове авто.
Радісна Таїсія випурхнула зустрічати гостей. За нею – “наречений” Фридріх фон Краузе. Під руки вони завели Софію Зонтаг і Вальтера Файльгенгауера до хати й посадили їх на найпочесніші місця.
Коли вечірка була в розпалі, двері кімнати раптом відчинилися і в кімнату увірвалися озброєні автоматами та гранатами партизани: “Руки вгору!” Усі заклякли від несподіванки.
Файльгенгауера, його коханку та “наречену” Рокича доставили на базу загону. Зорич і Гурський, не гаючи часу, взялися їх допитувати. Файльгенгауер, побоюючись за своє життя, дав цінну воєнну, політичну та розвідувальну інформацію. Згодом захоплених у полон відправили до своїх, за лінію фронту.
Червона Армія переможно просувалася на Захід. Радінформбюро повідомляло про звільнення десятків населених пунктів і навіть цілих областей. За недовгий час оточено й знищено вітебське й бобруйське угруповання німців. Фашисти гарячково відступали на фронті від Західної Двіни до Прип’яті. Протягом одинадцяти днів напружених боїв радянські війська просунулись майже на триста кілометрів. Частини 1-го Білоруського та 1-го Українського фронтів наблизились до кордонів Польщі.
Для подальшого успішного наступу була потрібна інформація про укріплені райони ворога, передислокацію його військ, озброєння тощо. Уточнював ці відомості й майор Зорич. За даними розвідників, у Парчеві та навколишніх селах фашисти сконцентрували військові частини. Найближчим часом їх мали відправити на фронт. Зорич вирішив атакувати один із штабів і захопити документи. На околиці Парчева у зручному для такої операції місці був штаб танкового батальйону. Склали план дій: командир роти Баштовий і Микола Трундаєв під виглядом селян-міняйл під’їдуть до штабу й занесуть туди харчі. А далі діятимуть за обставинами.
Надвечір завантажені вози підкотилися до розташування німецького батальйону. Спереду їхав Яків Баштовий, за ним – Трундаєв. Валку супроводжували бійці загону, одягнені в уніформу поліцаїв. Коли їх зупинив німецький патруль, Баштовий пояснив, що везе харчі до другого танкового батальйону. Патрульним дав кільце ковбаси, шматок сала та пляшку “континентувки”. Це діяло ліпше будь-якої перепустки. Один з патрульних поїхав з валкою як супровідник. Коли підкотилися до будинку, де містився штаб, уже смеркало. Доки патрульний, що супроводжував обоз, розмовляв із вартовими, Яків і Микола зняли з воза мішки й понесли їх до приміщення. За “міняйлами” рушили “поліцаї”.
Вартових і патрульного тихо знешкодили “поліцаї”. А Баштовий із Трундаєвим тим часом застрелили офіцера, що був у штабі, забрали документи й карти, після чого група зникла в лісі.
Захоплені документи мали надзвичайну вагу і розвідувальну інформацію негайно передали до штабу фронту.
У загоні “Задністровці” майор Зорич був причетний ще до однієї важливої операції. Як відомо, радянська розвідка робила спроби ліквідувати райхскомісара України Еріха Коха. Це завдання мав Микола Кузнєцов. Проте втілити задум йому не вдалося. Тривалий час Кох перебував у Східній Прусії. Якось надійшла інформація, що він має відвідати намісника Гітлера в генерал-губернаторстві Ганса Франка в резиденції у Кракові. Треба було потрапити до замку Вавель, де містилася резиденція Франка.
За завданням Центру Зорич розпочав підготовку до цієї операції. Як стало відомо розвідникам, із духівником замку Казиміром Пшеборським добре знайомий пастор однієї з парафій Любліна Болеслав Мацюк. Він із Пшеборським навчався в духовній семінарії. Пастор був патріотично налаштованим, не виявляв відданості окупантам. Болеслава Мацюка залучили до співпраці й дали завдання потрапити до замку Вавель, скориставшись знайомством із Казиміром Пшеборським. Перший етап операції закінчився успішно, але потім через зраду іншого агента (“Електрика”), який дізнався про інтерес радянської розвідки до резиденції Франка, операцію довелося припинити. Кох і цього разу залишився недосяжним.
У результаті Львівсько-Сандомирської операції радянські війська у взаємодії з 1-ю польською армією незабаром звільнили велику частину польської території на схід від Вісли, вщент розгромивши групу армій “Північна Україна”.
Диверсійно-розвідувальний загін “Задністровці” в серпні 1944 року з’єднався з частинами Червоної Армії.
“Відпочинок” Олександра Пантелеймоновича тривав недовго.
Радіо Банська-Бистриці 29 серпня 1944 року сповістило про початок Словацького національного повстання. Німецьке командування кинуло проти повстанців вісім дивізій. ЦК Компартії Чехословаччини звернувся до Радянського Союзу по допомогу.
Шістнадцятого жовтня майор Зорич на чолі оперативно-чекістської групи “Зарубіжні” (12 осіб) десантується на базу партизанського з’єднання О.Єгорова поблизу Банська-Бистриці. У складі групи багато знайомих Олександра Пантелеймоновича по спільній боротьбі в Польщі. Це Баштовий і Грунтовий, Трундаєв і Степанов, Сукасян і радист В’ячеслав Бондар.
Висадившись у Словаччині, Зорич негайно подбав про поповнення групи. Треба було не менше як півсотні осіб, щоб занести в гори доставлені літаком зброю, боєприпаси, вибухівку. Завдання не з легких. Командувач повстанського словацького війська генерал Голіан стільки бійців надати не зміг. Допоміг командир партизанського з’єднання Олексій Єгоров.
За тиждень Зорич доповів Українському штабові партизанського руху про готовність виконувати бойове завдання. У тилу німецьких військ, що наступали, треба було швидко організувати розвідувально-диверсійну роботу.
Загін Зорича формувався в селищі Старе Гори, єдина вулиця якого завдовжки кілометра півтора – немовби прорубана в горі. Селом текла бурхлива річечка. Листя ще не опало, гілки в золотому вбранні хилилися до самої води. Сумно було розставатися з гостинними господарями, з новими друзями з Банська-Бистриці. Востаннє Зорич доповів начальникові штабу партизанського руху в Словаччині полковникові Асмолову, який на прощання сказав:
- Я раджу не встрявати в бій з німцями, доки не вийдете у визначений район. Спирайтеся на місцеве населення – народ завжди буде разом з вами.
Полковник передав Зоричу листа – розпорядження, у якому зазначалося:
“Цим засвідчується, що партизанський загін під командуванням майора Зорича просувається в напрямку Зволен–Крушино й далі за своїм маршрутом. Вимагаємо від усіх партизанських загонів і національних комітетів надавати цьому загонові всіляку допомогу”.
Разом із загоном Зорича у похід вирушив словацький партизанський взвод під проводом Франтішека Пражми.
Стояв теплий вечір. З гір виплив місяць. Вантажівки одна за одною вирушають у дорогу. Шлях пролягає лише до села Бадин. Далі бійці ланцюжком, один за одним, пішли гірським путівцем. На чолі – командир загону Зорич і начальник штабу Волостнов разом із місцевим провідником. В ар’єргарді – взвод Баштового. Цього велетня природа обдарувала не тільки силою та розумом. У ньому поєдналися добродушність і гумор з сміливістю й лютою ненавистю до ворога.
Почав накрапати дощик. Рюкзаки на спинах важчають. У кожного за плечима до двадцяти кілограмів, а то й більше. Та ще й автомат на шиї, і сумка з набоями на паску. Наприкінці другого дня переходу загін дістався до шляху, що веде на Зволен. Розвідка доповіла: вдень на шосе не припиняється рух німецьких автомашин, а вночі ніхто не їздить – остерігаються партизанів. Рельєф там зручний – можна вчинити диверсію. І Зорич дозволив умовити себе на цю акцію, хоч мав уникати бойових операцій.
Акція вдалася: було ліквідовано сім німецьких солдатів і одного офіцера, знищено гармату. Настрій у загоні після успішної операції помітно поліпшився й партизани вирушили далі за визначеним маршрутом.
Знову почався дощ по-осінньому холодний, затяжний. Ноги грузли в багнюці. Люди, втомлені важким переходом, на привалі падали й засинали. Тільки вартові залишалися на ногах.
Два дні загін перебував у лісі на північ від Лутили. Бійці відпочивали, чистили зброю, навчали новобранців. Саме тоді надійшло повідомлення: словацька армія здала німцям Банську-Бистрицю і склала зброю.
Коли смеркло, загін знову вийшов на маршрут. Привал зробили кілометрів за п’ять на схід від Славна. Трохи відпочивши, рушили в гори.
Провідник – місцевий лісник, або словацькою мовою “горар”. Немічний на вигляд дідок навдивовижу легко пересувався. З його слів, селище, де можна було б зупинитись на кілька днів, зовсім недалеко. Але сам він заходити туди відмовився: хтось міг донести на нього німцям. У селищі розмістився загін гірсько-нітранської партизанської бригади капітана Франтішека Гагари. Радянських партизан зустрічають привітно, по-дружньому.
Після нетривалого відпочинку загін Зорича вибрав собі місце базування в Нітранських горах на висоті 1210 метрів над рівнем моря. Навкруги багато німецьких гарнізонів. На захід від бази – залізниця й автомобільні шляхи, якими пересуваються, перевозяться матеріали та військове спорядження. На півночі – шахтарське містечко. Розвідники довідалися, що з тутешніх копалень до Німеччини щодня відвантажують до 40 вагонів вугілля.
Командування загону вирішило висадити в повітря електростанцію, що постачає до шахт електроенергію. Групу, яка має виконати це завдання, очолив капітан Агладзе. Уночі бійці спустилися з гір, Алоїз Ковач та Нестор Степовий потайки наблизилися до караульного приміщення, постукали в двері. На поріг вийшов вартовий – невисокий, кремезний, в уніформі гардиста. Зброєю Алоїза була … гиря. Вартовий навіть не зойкнув. З другим охоронцем легко впорався Степовий.
Агладзе, Такач, Степовий і Сукасян пробралися до машинного відділення електростанції. У кутку просторого приміщення за невеличким столиком читав газету сивовусий чоловік у синьому комбінезоні. Ще двоє працювали за верстатом. Такач словацькою мовою пояснив ошелешеним робітникам, що станція оточена партизанами, з працівниками нічого поганого не трапиться, якщо вони поводитимуться розумно. Щоб усе виглядало так, ніби ці люди чинили опір, їх зв’язали, позатикали їм роти.
Степовий і Сукасян заклали вибухівку не кваплячись, з тією ґрунтовністю, на яку здатні лише досвідчені підривники. Такач тим часом пояснював пов’язаним словакам, що вибух їм не зашкодить, якщо вони лежатимуть спокійно.
Нарешті всі приготування завершено. Нестор підпалив бікфордів шнур і партизани залишають машинне відділення. Невдовзі прогримів вибух. За диверсантами ув`язалася погоня. Куля дістала одного з них, але друзі не кинули пораненого напризволяще й на руках донесли в розташування загону.
Внаслідок диверсії видобуток вугілля на копальнях припинився на два місяці.
З партизанської бази в Нітранських горах біля села Підград’є майор Зорич готувався вести розвідку в Братиславі. Для організації цієї роботи він послав до Братислави словацького патріота Яна Колену.
Немолодий, із сивиною на скронях, спокійний та врівноважений Ян потрапив до загону ще на початку його формування. За професією –агент з продажу швейних машин. Характер роботи давав йому змогу вільно пересуватись по країні. Місцеві можновладці й гадки не мали, що ця статечна й поважна людина може вести підпільну роботу проти тисовського режиму і самого фюрера “Великої” Німеччини.
Надійний зв’язок між загоном та підпільниками, які діяли під керівництвом Яна в Братиславі, забезпечував кравець Штефан Халмовський, що мешкав на вулиці Вайсшнеєвській. Ризикуючи життям, цей відважний словацький патріот і його дружина приймали зв’язкових загону, передавали інформацію військового й політичного характеру, яку добували розвідгрупи патріотів.
У Братиславі окрім Колени діяли Лео Коллер, Франтішек Бучек, Ян Янковський, також підготовлені Зоричем. Вони завдавали окупантам чималого клопоту, псуючи водопостачання, нафтопроводи або відправляючи на дно Дунаю військові транспорти. У порту нагадувала про себе диверсійна група на чолі з Йозефом Милком. Як завідувач портового складу Милко багато чого знав і зумів залучити до підпільної роботи не лише вантажників, з якими найбільше спілкувався, а й робітників водокачки, друкарні, службовців пошти. На бойовому рахунку цієї групи виведення з ладу потужного крану, потоплений пароплав із зброєю та боєприпасами для фронту та багато інших справ. Вони чітко виконували вказівку майора Зорича: “Будь-якою ціною затримати відправлення на фронт боєприпасів і пального!”
За участю людей Яна Колени в управлінні державної безпеки Братислави вдалося викрасти декілька документів, які потім успішно використали партизани. До групи Колени належали розвідниці Гелена Донатова та Боришка Янакова – привабливі, стрункі дівчата, які виконували відповідальні ризиковані завдання. Вони знайомилися з німецькими офіцерами, вивідували важливу інформацію і залишали “на згадку” міни уповільненої дії. У лютому 1945 року їх заарештували гестапівці, а невдовзі поліція схопила Яна Колену. Гелена й Боришка заперечували свій зв’язок із Коленою, однак їх викрили як диверсанток. Розвідницям загрожувала смертна кара. Підпільники підкупили охорону і напередодні звільнення Братислави Гелена й Боришка опинилися на волі. На жаль, Яна Колену врятувати не вдалося: його перевели до в’язниці міста Брно і там розстріляли.
Наприкінці листопада 1944 року на загін “Зарубіжні” напали карателі. Під час перестрілки поранили в ногу командира – майора Зорича. Партизанам довелося шукати собі іншу базу. Після десятиденного переходу загін прибув у район села Скіцов, де зустрівся з диверсійно-розвідувальним загоном “Полум’я”, яким керував Путілов. Останній на час лікування Зорича взяв на себе командування обома загонами. Незважаючи на поранення, Зорич брав участь у плануванні бойових операцій.
У грудні того ж року Путілову й Зоричу стало відомо, що вояки 57-го угорського прикордонного батальйону, що дислокувався в селі Недановце, не бажають воювати на боці німецької армії. Виникла ідея роззброїти батальйон спільними зусиллями загонів “Зарубіжні” та “Полум’я”. Четвертого січня 1945 року це було зроблено. Партизани полонили чотирьох офіцерів, понад сто солдатів, захопили штабне майно. Потім цих вояків використовували в акціях по деморалізації інших угорських військових частин, а дехто з полонених брав участь у бойових операціях проти німців.
Село Скіцов мало важливе стратегічне значення: тут перетиналися шляхи, що з’єднували великі міста Левіце, Топольчани, Нітру і Превідзу. Путілов і Зорич розпорядилися влаштувати на шосе завал, щоб перешкодити рухові автотранспорту, який доставляв військові вантажі. Об’їзд коштував німцям не менш як півсотні зайвих кілометрів. А це певною мірою ускладнювало заходи, пов’язані з перегрупуванням військових частин і постачанням вантажів. Лише наприкінці лютого 1945 року після відлиги німці спромоглися звільнити дорогу від завалів.
Неподалік від Скіцова в місті Злате Моравце базувався великий німецький гарнізон. Вечорами вояки розважалися в ресторані. А тим часом штабові 2 Українського фронту був конче потрібен “язик”. Виконати це завдання майор Зорич вирішив у дещо незвичний спосіб. Він послав до Злате Моравце розвідницю Женю Редько. Вона мала відвідати ресторан і познайомитися з котримсь із старших офіцерів вермахту. За легендою вона мешкала зі своєю бабусею в селі Недановце.
Завітавши до ресторану, Женя звернула увагу на полковника, що сидів за окремим столом. Німець теж помітив молоденьку вродливу дівчину і запросив її до свого столу. Женя, усміхнувшись, подякувала за люб’язність.
– Барон фон Клаувітц, – відрекомендувався німець.
– Юлія, – відповіла Женя, зробивши аристократові легкий уклін.
Заграла музика. Покружлявши з галантним кавалером не один танок, Женя-Юля сказала, що їй час повертатися додому, бо вона мешкає за містом. Німець довго не хотів її відпускати і лише після того, як вони домовилися зустрітись за тиждень у тому ж ресторані, барон погодився. Женя-Юлія розповіла полковникові, що живе в Недановце. Її бабуся походить з панської родини і має в селі великий маєток.
Як і домовлялися, Женя за тиждень знову з’явилася в Злате Моравце. Барон сидів у ресторані за тим самим столиком. Побачивши Юлю, він встав і широким жестом запросив її до столу.
Того дня барон добряче випив і коли Юля зібралася додому, він запропонував підвезти її на своєму авто. Трохи повагавшись, дівчина погодилася.
Полковник з Юлією всілися на задньому сидінні й офіцер наказав водієві їхати в Зволен, туди він часто навідувався в справах служби. Недановце лежить по дорозі на Зволен.
Барон фон Клаувітц і гадки не мав, що ця поїздка скінчиться для нього в штабі партизанського загону.
За кілька днів до лісового табору прибули розвідники 2 Українського фронту, які доставили барона до штабу фронту. Командування високо оцінило цю операцію. Інформація, надана полковником фон Клаувітцом, виявилася вельми корисною та своєчасною і була успішно використана в плануванні наступальних операцій.
А ось іще один епізод з буднів загону “Зарубіжні”. 12 березня 1945 року поблизу села Велике Поле на шляху Ослани–Жарновіце розвідгрупа захопила в полон двох штабних офіцерів німецької дивізії, яких передали фронтовій розвідці 157-ї дивізії 53-ї армії 2 Українського фронту.
Наприкінці березня загін майора Зорича перебував неподалік Грона. А в Тяков Брезніце, на протилежному березі Грона, стояли радянські війська. Два тижні партизани робили марні спроби пробитися через німецькі передові частини до своїх. І лише на початку квітня вони з’єдналися з Червоною Армією.
Зорич передав відділу контррозвідки 53-ї армії інформацію про німецьких пособників та агентів гестапо, що діяли в цьому районі.
За період перебування загону в тилу ворога викрито 10 шпигунів, яких фашистські спецслужби заслали до партизанів. Зорич-Святогоров виявив себе хорошим організатором та вмілим командиром. Його діяльність у тилу німецьких військ 1944 року була відзначена орденом Червоної Зірки та медаллю “Партизану Вітчизняної війни”.
У післявоєнні роки Святогоров тривалий час перебував у країнах Європи з розвідувальними місіями і як радник з питань контррозвідки і розвідки. Під час одного з відряджень за його участю була проведена успішна операція, в результаті якої вдалося одержати секретні шифри однієї із західноєвропейських розвідок і протягом двох років ними користуватися.
Вийшовши на пенсію, О.П. Святогоров працював у народному господарстві. Нині він на заслуженому відпочинку, живе в Києві.

Олександр Волошин, Олександр Білогоров


««««