50 років у зовнішній розвідці

Анатолій Вікторович Баронін є легендарною особистістю ще радянської зовнішньої розвідки. Про нього згадував у своїй книзі «КДБ. Таємна робота радянських розвідників» відомий дослідник розвідки Джон Баррон. А німецький журнал «Штерн» у 1970-ті роки назвав його видатним майстром шпигунства.

77-літній ветеран і досі залишається у строю. Він професор Інституту Служби зовнішньої розвідки України – займається підготовкою майбутніх українських розвідників. А нещодавно колеги вітали його з визначною подією – 50-річчям роботи в розвідці. З цієї нагоди йому було вручено найвищу відомчу нагороду – відзнаку «Почесний співробітник зовнішньої розвідки».

Анатолій Баронін

Анатолій Баронін


Ще в юнацькі роки Анатолій мріяв стати розвідником або контррозвідником. Значною мірою це бажання сформувалося під впливом батька, який був для нього незаперечним авторитетом і прикладом у всьому. Віктор Баронін був всебічно обдарованою особистістю. Трудову біографію він починав слюсарем на Московському електроламповому заводі. У вільний час грав у заводському театрі робочої молоді, який згодом перетворився на театр Ленінського комсомолу – знаменитий нині Ленком.

- Батько був актором першої трупи, – згадує Анатолій Вікторович, – його фото і досі висить у фойє театру. У спектаклях грав разом з відомими артистами, такими як Микола Крючков, який часто бував у нас удома. А згодом батько став журналістом, працював кореспондентом «Вечірньої Москви», ТАРС. Коли почалася війна – добровольцем пішов на фронт. Спочатку воював рядовим, а згодом його взяли у військову контррозвідку. Коли в 1945 р. радянські війська штурмували Рейхстаг, він отримав завдання прорватися туди разом із ротою капітана Неустроєва, майбутнього Героя Радянського Союзу, і захопити архіви, які активно знищувалися нацистами. І дещо таки вдалося тоді захопити. Після перемоги він ще впродовж деякого часу служив начальником оперативного відділу військової контррозвідки у радянській військовій адміністрації в Берліні, потім в інших підрозділах.

Анатолій чудово розумів, що він хоч і син контррозвідника, та на роботу в органи держбезпеки ніхто його так просто не візьме. Тому після школи вирішив отримати вищу економічну освіту. Одночасно активно займався спортом, грав у першій юнацькій збірній команді Радянського Союзу з футболу разом із Валентином Івановим і Едуардом Стрельцовим (відомі радянські футболісти кінця 1950-х – середини 1960-х років. – Прим. ред.), став бронзовим призером чемпіонату СРСР з боксу. Після закінчення інституту за розподілом був направлений на роботу в Молдавію. Там через два роки його запросили в місцевий орган держбезпеки і запропонували працювати у контррозвідці. А ще через деякий час молодому лейтенанту надійшла нова пропозиція – стати розвідником. Відтоді, з серпня 1959 р., розпочався відлік його насиченої, цікавої, сповненої ризиків і несподіваних поворотів розвідувальної біографії.

 Ази розвідувальної майстерності
 - Спочатку я пройшов підготовку в розвідшколі, – розповідає Анатолій Вікторович, – причому дуже ретельну. Серед наших викладачів були і найдосвідченіші дипломати. Скажімо, один із курсів читав Анатолій Добринін, який два десятки років був послом СРСР у США.
Анатолій Баронін (крайній праворуч) під час дипломатичного прийому

Анатолій Баронін (крайній праворуч) під час дипломатичного прийому

Все це пізніше дало змогу працювати під дипломатичним прикриттям на рівні з «чистими» дипломатами, а іноді й краще.

А поки майбутній розвідник вивчав мови та навички оперативної роботи, в світі відбувалися зміни геополітичного масштабу. Зрештою вони позначилися і на кар`єрі Анатолія Бароніна. Парад суверенітетів у Африці змусив дві наймогутніші держави – СРСР та США – звернути увагу на Чорний континент. Між спецслужбами розгорнулася серйозна боротьба за вплив на уряди незалежних африканських країн. Швидкими темпами відкривалися посольства і одночасно – розвідувальні резидентури. У ПГУ (Першому головному управлінні) КДБ СРСР у цей час створюється африканський відділ, куди після закінчення розвідшколи і потрапив Анатолій Вікторович.

- Моє перше, так зване ознайомче, відрядження до Африки, – згадує він, – було у статусі одного з лідерів Комітету молодіжних організацій. Регіон, який мені був визначений ЮНЕСКО – Західна Африка. Я їздив країнами, вивчав міста, звичаї, встановлював контакти, допомагав африканським партнерам реалізовувати різноманітні програми розвитку та сприяння, розбудовувати спортивну та освітню інфраструктуру молодих держав, і, звісно, займався виконанням спеціальних завдань.

Цей нетривалий період розвідувальної біографії Анатолій Вікторович називає своєрідною прогулянкою африканськими країнами порівняно з тим, чим йому довелося займатися пізніше у Гані, Нігерії та Ліберії спочатку як помічникові резидента, а згодом і як резиденту під прикриттям першого секретаря посольства. Тут на практиці він мусив досить швидко засвоїти всі ази розвідувального мистецтва, зокрема як поводити себе в ситуації, коли виявляєш, що за тобою ведеться стеження.

- Відриватися від зовнішнього спостереження не можна, – зазначає Анатолій Вікторович. – Вірніше, можна, але у виняткових випадках. Якщо розвідник, який діє під прикриттям, намагається втекти від спостереження, він тим самим підтверджує свою причетність до розвідки. Наступного разу контррозвідка зробить все можливе, щоб не дати йому можливості працювати, нахабно ходитиме назирці. Однак бувають ситуації, коли необхідно відірватися, чого б це не коштувало. Був і в мене такий випадок.

Із центру надійшло завдання роздобути технічну документацію на один сучасний європейський літак, і цими матеріалами нібито володіла країна мого перебування. Виявилося, що потрібні мені документи має близький родич мого джерела. І от одного разу він подав сигнал про термінову зустріч. Виїжджаю з посольства і незабаром помічаю за собою «хвіст». Робити нічого – не подаю виду, вивчаю місцеві визначні пам`ятки, хоча знаю, що позаду теж професіонали, дистанцію тримають чітко. Нарешті вдається створити ситуацію, в якій вони нібито зі своєї вини мене втратили. Потім ще тривалий час кружляю містом, кілька разів перевіряюся. Лише стовідсотково переконавшись, що все чисто, іду на зустріч. І там дізнаюся, що мій знайомий, який розбирається в авіації, як і я, приніс цілу купу документації й креслень. Проблема була лише в тому, що до ранку їх потрібно було непомітно покласти назад до сейфу родича. Повертаючись у посольство, підрахував, скільки часу знадобиться на копіювання, і молив Бога, щоб за мною не було стеження, коли відвозитиму документи назад. На щастя, все якось обійшлося…

Про те, що розвідник повинен бути терплячим, уміти чекати відповідний для вдалого ходу момент, вчасно зробити паузу, Анатолій Вікторович неодноразово чув від своїх вчителів із розвідшколи. У правоті цих слів він неодноразово пересвідчувався на практиці.

- Уміння чекати – одна з основних якостей розвідника, – вважає він. – Воно зобов`язує не підпорядковувати себе прагненню до миттєвого успіху, а пам`ятати, що результат повинен визріти. І ще розвідник не повинен забувати, що робота на перспективу, яка й передбачає вміння чекати, є найефективнішою та найбільш плідною.

На підтвердження своїх слів Анатолій Вікторович розповів такий епізод із розвідувальної практики. Якось у одній із африканських країн, де він тоді працював, потрібно було знайти підхід до впливового високопоставленого чиновника з президентського оточення. До нашої країни той не дуже добре ставився, на прийоми в посольство не приходив, контактів уникав. Довелося наводити про нього довідки, збирати інформацію про звички, захоплення, родичів, слабкі й сильні сторони. З`ясувалося, що високопосадовець має дуже багато дітей і обожнює їх. Саме це й було вирішено використати. Під час прийому в одному з посольств Анатолій Вікторович підійшов до нього і почавши нейтральну розмову ніби ненавмисно зауважив, що вже давно перебуває за кордоном, сумує за дітьми, які залишилися на батьківщині, хвилюється за них. Так поступово їхня бесіда перейшла на тему дітей, і чиновник пожвавішав, очі відразу заблищали й подобрішали. Врешті-решт він запросив розвідника до себе додому.

- Прямуючи в гості, я вже знав про його дітей майже все, – розповідає Анатолій Баронін, – тому кожному прихопив відповідний подарунок. Прощаючись, я відчував себе Дідом Морозом. До того ж я дізнався всі дати народження й намагався їх не пропускати, а це траплялося майже щомісяця. Причому мої стосунки з дітьми були якомога щирішими, і вони мене дійсно полюбили, а вже господар після цього й поготів. Невдовзі він запросив мене зайти до нього на роботу. Саме в цей час представники нашого посольства намагалися отримати інформацію щодо реакції керівництва країни перебування стосовно одного важливого питання міжнародної політики. Аж ось за кавою я помітив на столі протокол засідання президентської ради на цю тему. Читати довелося догори ногами, намагючись приховати свою зацікавленість, та, судячи з усього, мені це не вдалося. Але замість того, щоб сховати документ, чиновник дає мені можливість його дочитати, та ще й перегортає на наступну сторінку, де було закінчення. При цьому ніби й не помічає мого інтересу, відволікаючись на свої справи.

Після цього випадку Анатолію Бароніну довелося ретельно відпрацювати техніку читання догори ногами і потім неодноразово використовувати її для вивчення найважливіших документів на столі в свого знайомого. Звичайно, він розумів, що той дає можливість підглянути матеріали вибірково, керуючись якимись своїми міркуваннями, але й це мало колосальну цінність. При цьому вони розмовляли про погоду, риболовлю, дітей, політику.

  Надважливе завдання
  Під час роботи в Нігерії Анатолію Бароніну вдалося за надзвичайно стислі терміни виконати надважливе завдання центру – здобути інформацію про нову небезпечну хворобу. У той час, а це був 1970 р., повідомлення про страшну епідемію, що охопила селище Ласса на північному сході Нігерії, миттєво облетіло весь світ. За лічені години від невідомої хвороби, схожої на тиф, там вимерло все населення. Пізніше в науковому світі її стали називати, залежно від проявів, лихоманкою Ласса або лихоманкою Ебола. У пресі з`явилися припущення про можливі випробування бактеріологічної зброї, робилися натяки на головного супротивника Радянського Союзу. Одним словом, потрібні були зразки зараженої крові для створення антивірусних препаратів. Завдання мало стратегічну вагу. Куратор Бароніна з Москви повідомив, що голова КДБ СРСР Юрій Андропов в разі успіху операції пообіцяв нагородити орденом Леніна.

- На щастя, у той час у Нігерії працювала радянська місія лікарів, – згадує Анатолій Вікторович. – Я вибрав з-поміж них найбільш кваліфікованого фахівця, сіли ми в уазик і вдвох вирушили на пошук села, розташованого за 1200 км від столиці. Знайшли. Добилися дозволу дослідити тіла померлих – жодних результатів. З`ясувалося, що потрібні були зразки крові, взяті в ще агонізуючого хворого. А до того часу епідемію вже зупинили, нових випадків не було. Довелося шукати підходи до місцевих медиків, у яких такі зразки збереглися. Таким чином, вдалося здобути потрібні пробірки з кров`ю.

Щодо того, які підходи при цьому застосовувалися, Анатолій Баронін розповідає неохоче. Та про деякі деталі все ж розповідає:

- Нам довелося обійти масу різноманітних місць, щоб знайти хоч якісь зачіпки й отримати потрібну інформацію. Нарешті в одному з барів ми зустріли медиків-тубільців, які за чаркою розповіли, що в них повно пробірок із кров`ю, але їх чомусь не дозволяють брати на аналізи. Я зробив вигляд, що не повірив, і почав брати їх на глум. Дійшло до парі. Після чергової пляшки за наш рахунок один із них збігав у лікарню й тріумфально продемонстрував пробірку з червоною рідиною. І, звичайно ж, за «дякую» такі справи, самі розумієте, не робляться.

Щодо обіцяного ордена, Анатолій Вікторович, багатозначно витримуючи паузу, хитро й по-доброму усміхається:

- Якщо Андропов обіцяв, комусь, імовірно, орден дали. Напевно, кураторам із центру…

Було у розвідувальній біографії Анатолія Бароніна в той час ще одне надважливе завдання. У середині 1970-х він допомагав здобути голоси від африканського континенту за рішення Міжнародного олімпійського комітету про проведення Олімпіади-80 у Москві. Тоді його «африканські друзі» забезпечили необхідну підтримку такого рішення, однак розповідати подробиці цієї справи він не став…

 Екстремальні ситуації
 У той час, коли Анатолій Баронін працював у Африці, ситуація там була неспокійною, часто відбувалися перевороти, і до цього процесу активно долучалися іноземні розвідки. Усе це торкнулося і його.

- Моя робота багато в чому нагадувала події з кінофільму «ТАРС уповноважений заявити», – згадує Анатолій Вікторович. – Хоча насправді вони розгорталися не в Африці, як це показано у фільмі, а в іншому місці. Все інше грунтується на конкретних подіях із невеликим домислом Юліана Семенова. До речі, директором цього фільму був мій приятель, який знав, чим я займаюся. Я саме перебував у Москві між закордонними відрядженнями, і він запропонував мені бути консультантом серіалу. Але в результаті керівництво КДБ призначило консультантами представників контррозвідки, адже це була переважно їхня операція. Щодо решти, то мені довелося бути свідком чотирьох державних переворотів і однієї громадянської війни.

Уперше це сталося у 1966 р. в Гані. За нашими оцінками, путч носив антирадянську спрямованість і був інспірований ззовні. О третій ночі почалася стрілянина. Потрібно було терміново їхати в посольство та інформувати Москву. Я спочатку сів у машину, але потім передумав, вирішив, що пішки безпечніше. Всю дорогу, а це близько кілометра, навколо хаотично літали трасуючі кулі. Всі інші дні також довелося провести на вулицях, щоб оперативно доповідати про реальну картину того, що відбувалося.

Якось під час чергового путчу вже в іншій країні пізно ввечері він повертався на машині додому після важливої зустрічі. Несподівано автомобіль зупиняє військовий патруль, і під прицілом автомата Калашникова обшукують. Розвідник починає протестувати, пояснювати, що є дипломатом, показує на номери автомобіля, пред`являє паспорт. Однак патрульні не реагують, навіть навпаки – гарячкують, клацають затвором і кладуть палець на спусковий гачок.

- У цей час я помічаю, що сержант намагається щось прочитати в моєму паспорті, тримаючи його догори ногами, – уже з посмішкою продовжує свою розповідь Анатолій Вікторович. – Ну, думаю, погані мої справи, якщо хлопці навіть у школі не навчалися. На щастя, несподівано під`їхав офіцер, швидко в усьому розібрався, вибачився за підлеглих: мовляв, що з них візьмеш, неписьменні. Наостанок у мене ще вистачило сил пожартувати, що мало не отримав кулю зі свого ж, радянського, автомата. Посміялися, обійнялися, і я, весь у холодному поту, запропонував підвезти їх на пост, куди вони прямували, а заодно й заїхати до нас додому перекусити. Слово за слово – розговорилися, а мені з професійного погляду важливо було зібрати якомога більше інформації з різних джерел. Звичайно ж, із нашою гостинністю не обійшлося без ста грамів. У результаті вдалося дізнатися багато цікавого й корисного. Ось тільки дружину майже до смерті налякав несподіваним візитом військових з автоматами. Вона спочатку подумала, що мене арештували й приїхали з обшуком.

- А колеги по ремеслу з інших спецслужб не влаштовували провокацій, як це показано у фільмі? – цікавлюся у Анатолія Вікторовича.

- У розвідці існує неписане правило: розвідник проти розвідника іншої країни грубо не працює. Можна перехитрити, переграти інтелектуально, у крайньому разі, скомпрометувати…

Скажімо, в Нігерії в мене склалися добрі стосунки з американськими розвідниками, ми дружили родинами. Та це не завадило мені взяти участь у висиланні з країни одного з них за те, що він постійно нам шкодив. А от стосовно представників контррозвідки, то вони не церемонилися. Пам`ятаю, частенько вдавалися до застосування пристрою, яким пошкоджували покришку переднього колеса, і потім на трасі, нагрівшись, вона лопалася. Зі мною таке двічі траплялося. Лише завдяки щасливому випадку все закінчилося благополучно. А мій друг і колега після таких «диверсій» у важкому стані потрапив до лікарні. Керівництво відкликало розвідника, адже далі йому працювати не дали б.

 Надійний тил
 Валентина Василівна, дружина Анатолія Бароніна, за багато років, проведених з чоловіком за кордоном, навчилася бути готовою до будь-яких несподіванок та поворотів долі.

- Знаєте, я ніколи не розпитувала, чим займається чоловік, де буває, з ким зустрічається, – зауважує вона. – У нас це не було заведено. Якщо він вважав за необхідне щось розповісти про роботу, то говорив сам. Але зазвичай ця тема була закритою, і я до цього ставилася з розумінням.

Що стосується допомоги в роботі, то від дружин розвідників не вимагали виконувати якісь розвідувальні завдання чи брати участь в операціях. Лише дружини розвідників-нелегалів працювали нарівні з чоловіками. У той же час завдяки жіночій інтуїції та спостережливості вони могли і раніше помітити стеження, і посприяти у встановленні потрібних контактів.

- Якось чоловікові, як і іншим нашим розвідникам, ніяк не вдавалося познайомитися з одним важливим іноземцем, – пригадує Валентина Василівна. – Той під час дипломатичних прийомів постійно уникав спілкування з радянськими представниками. Все це я бачила, бо на прийомах завжди була поряд із чоловіком. Якось я зустріла цього іноземця в місті в одному з магазинів. Одразу виникла думка спробувати з ним заговорити на якусь тему. Знайшла потрібний привід, спонукаючи його допомогти мені. Швидко з`явилися спільні теми для розмови. А під час чергового прийому він уже сам з усмішкою підійшов до нас – я його познайомила з чоловіком, і в них встановилися хороші й корисні стосунки.

 Зрада однокашника
 У 1970 р. сталася подія, яка ледве кардинально не змінила долю Анатолія Бароніна. Тоді в Англію втік радянський розвідник Олег Лялін і почав здавати інформацію про всіх, кого він знав. З`ясувалося, що з Анатолієм Бароніним вони разом проходили мовну підготовку в розвідшколі, займалися в одній аудиторії. Щоправда справжнього його прізвища він не знав, адже перебували там під іншими іменами, а ось за фотографією впізнав. Незабаром в іноземній пресі з`явилися публікації, де наводилися списки розшифрованих радянських розвідників із короткими коментарями й характеристиками.

Такі втішні відгуки розвідник отримав, мабуть, недарма. Активність і наполегливість, з якою він працював на африканському континенті, не залишилися непоміченими не тільки у своїх, а й у представників протиборчих спецслужб. Але це не завадило Бароніну ще кілька років попрацювати резидентом радянської розвідки в Ліберії. Про те, як це вдалося і як поставилися до цієї інформації в новій країні перебування, Анатолій Вікторович розповідає так:

- Після того як оприлюднюється подібна інформація, кар`єра розвідника не закінчується. По-перше, офіційно ці списки-розшифровки завжди спростовувалися. Реакція була однією: все це наклеп на радянських дипломатичних працівників. А, по-друге, за великим рахунком, резидентів іноземних розвідок і так найчастіше знають. У тій же Ліберії резидентом американської розвідки був мій старий знайомий, до видворення якого раніше з Нігерії я був причетний. У нас були нормальні стосунки. Я часто бував у нього вдома, де була дуже гарна бібліотека, зокрема великі стелажі книг із мистецтва, серед яких на видному місці стояла книга Баррона, де згадувалося про мене. Тим самим він давав зрозуміти мені, що знає, хто я насправді. Якось я не витримав і прямо сказав йому: «Не набридло книгу напоказ виставляти?». Після цього він її прибрав.

Хоча вже в четвертий раз поїхати резидентом до однієї з країн Європи йому не вдалося.

 Нове призначення
 У 1986 р., після того як одна з країн, куди передбачалося послати Анатолія Бароніна резидентом розвідки під дипломатичним прикриттям, відмовила видати йому необхідні документи (до того часу інформації про нього як про професійного розвідника було вже вдосталь на Заході), йому в Москві запропонували на вибір три посади. Від посад керівників розвідувальних підрозділів у Естонії та Таджикистані він відмовився, а ось на першого заступника начальника управління розвідки в Київ дав «добро».

На новій посаді Анатолій Вікторович пропрацював п`ять років. У 1991 р. звільнився у запас, але на пенсії сидіти не довелося. Попрацював деякий час у комерційних структурах, але швидко збагнув, що це не для нього. Незабаром отримав запрошення на викладацьку роботу. В Україні, яка стала суверенною державою, виникло питання про самостійну підготовку своїх вітчизняних кадрів для розвідки й контррозвідки. У кадровому апараті Служби безпеки України вирішили, що людину з таким досвідом роботи в розвідці не можна залишати без діла, якому він присвятив усе життя. І не помилилися. Анатолій Вікторович майже з нуля підготував сотні лекцій, які сприймаються на одному диханні. Його таланту оповідача й дбайливому ставленню до своєї професії по-доброму багато хто заздрить. Без удаваного пафосу він доносить до курсантів істину, яка для нього вже стала непорушною: «Розвідник має любити своє ремесло, пишатися приналежністю до цієї професії. Адже розвідка – це покликання, яке потребує певної одержимості…».

Олександр Скрипник,

“Камуфляж”, листопад 2010


««««