Прототип героя повісті про чекіста | Служба зовнішньої розвідки України
                









Прототип героя повісті про чекіста

18 травня виповнюється 100 років від дня народження визначного радянського розвідника Миколи Артуровича Гефта, ім’я якого у післявоєнний період було досить відомим. Він став прототипом головного героя художнього фільму “Повесть о чекисте” розвідника Миколи Густавовича Крафта, знятого за однойменною документальною повістю Віктора Михайлова, а також фільму “Схватка”. Його подавали до присвоєння звання Героя Радянського Союзу, але з певних причин, імовірно пов’язаних з його національним походженням і обмеженням у зв’язку з цим громадянських прав у минулому, нагородження не відбулося. Але це жодним чином не применшує його героїчних вчинків на таємному фронті.


Микола Гефт

Микола Гефт

У розпал Другої світової війни перед керівництвом радянської зовнішньої розвідки гостро постало питання про пошук кандидатів з досконалим знанням німецької мови для їх використання у розвідувальній діяльності на окупованій території. Тоді й згадали про етнічних німців, яких з початком бойових дій масово виселяли у віддалені райони Радянського Союзу, побоюючись, щоб вони не стали на бік загарбників. З часом на переселенців почали дивитися по-іншому, вже не вбачаючи у кожному з них потенційного зрадника. Більше того, декого після додаткового вивчення стали залучати до особливо таємної і відповідальної роботи у розвідці.

Серед тих, хто потрапив у поле зору представників розвідки, був і Микола Артурович Гефт. Він народився 18 травня 1911 року в Одесі. Його мама була корінною одеситкою з діда-прадіда, а батько Артур Готлібович – німцем за походженням. Він працював набиральщиком у місцевій друкарні, брав участь у революційних подіях 1905 року. Під час громадянської війни був комісаром однієї з частин Бессарабської дивізії, потім перебував на партійно-господарській роботі. Напередодні Другої світової війни, працюючи на Одеській залізниці, він чимось не сподобався радянським каральним органам і потрапив за грати. Перед самою війною його випустили на волю. Коли радянські війська залишили Одесу, Артур Готлібович опинився на окупованій території.

Микола Гефт спочатку навчався у машинобудівному технікумі, водночас працював складальником тракторів. Згодом закінчив Одеський інститут інженерів водного транспорту (нині Одеський морський національний університет). Потім працював на Півночі, в Архангельську, на Кавказі. У Туапсе пройшов шлях від судового механіка до заступника головного інженера порту. З початком війни за мобілізацією його направили в розпорядження управління Чорноморського флоту. Там йому доручили встановлювати озброєння на військових кораблях. Але на заваді стало його походження – німець. На Миколу дивилися як на потенційного прислужника фашистів. І його разом із сім’єю вислали на поселення до Казахстану.

У січні 1942 року М. Гефта мобілізували вдруге, тепер уже до так званої трудової армії і відправили до Челябінська на будівництво металургійного комбінату. Все це він сприймав болісно, як безпідставну образу. Йому не давала спокою думка, що він залишається осторонь збройної боротьби з фашистськими загарбниками, і про це він неодноразово висловлювався у своєму оточенні. На нього звернули увагу представники органів державної безпеки, але не як на невдоволеного радянською владою, а як на патріота, і вирішили залучити до розвідувальної роботи. У червні 1942 року працівники Першого (розвідувального) управління НКВС зустрілися з ним, і незабаром він став курсантом розвідувальної школи в місті Енгельсі Саратовської області.

Навчався Микола Артурович охоче, старанно. Ретельно розробляв імовірні варіанти своєї появи в тилу ворога, уточнював до дрібниць деталі поведінки, багато часу приділяв вивченню спеціальних дисциплін. Паралельно відбувалося складання легенди-біографії. Великих розбіжностей між дійсним життєписом і легендою не було, а появу на окупованій території він мав пояснювати тим, що перебуваючи на фронті, перейшов на сторону німців.

Після завершення підготовки його десантували на парашуті неподалік Одеси. Згодом батько допоміг синові влаштуватися старшим інженером “Буднагляду”. Ця організація наглядала за ремонтом і будівництвом кораблів для німецького військового флоту на колишньому заводі імені А. Марті. Тепер це був завод №1 Одеського порту. М. Гефт одержав перепустку в усі цехи заводу, а також на територію порту.

Це надавало величезні можливості для виконання розвідувальних завдань. Одеський порт був базою фашистської сторожової флотилії, яка охороняла узбережжя Чорного моря. Тут швартувалися ескадрені міноносці, винищувачі підводних човнів, торпедні та броньовані катери, різних типів сторожовики, а також пароплави й теплоходи, які несли допоміжну службу: перевозили війська, боєприпаси, продовольство. М. Гефт дійшов висновку, що посада, на яку його призначили, дає змогу не тільки добувати цінну розвідувальну інформацію, а й учиняти диверсії на кораблях. Залишалося здобути авторитет і заслужити цілковиту довіру адміністрації. Безпосереднім начальником Гефта був майор гітлерівської армії Карл Загнер. Крім військового, він мав ще й цивільний чин морського будівельного радника, що надзвичайно поширювало його повноваження й перетворювало на справжнього господаря заводу і верфі.

Карл Загнер спочатку ставився до нового інженера з підозрою. Але після того, як Микола Гефт за три дні зумів полагодити пошкоджений радянською авіацією німецький сторожовий корабель, який до цього два тижні безуспішно ремонтували, його авторитет суттєво зріс. Тепер він міг спокійніше займатися тим, для чого його направили в Одесу. Спочатку він підібрав собі надійних помічників, лави яких незабаром поповнив посланець Центру Валер’ян Еріхович Бурзі, також німець за походженням, доля якого багато в чому була схожою на життєвий шлях М. Гефта.

Валер’ян Бурзі

Валер’ян Бурзі

Бурзі Валер’ян Еріхович народився 1917 року в Херсоні. На початку 1941-го закінчив Ленінградський електротехнічний інститут. Працював на суднобудівному заводі в Миколаєві. У серпні того ж року був евакуйований до Грозного. Звідти його як німця відправили на поселення до Казахстану. Потім доля звела його з Гефтом на будівництві металургійного комбінату. А далі все було так, як і в Миколи Артуровича. Тільки Гефта після навчання в спецшколі послали до Одеси, а Бурзі – до Херсону. Виконавши завдання, він повернувся на радянську територію, звідки в грудні 1943-го його вдруге закинули за лінію фронту, де він мав зв’язатися з Гефтом.

Після зустрічі в Одесі вони домовилися так: Гефт вестиме й далі підпільну роботу на заводі, а Бурзі працюватиме серед мешканців міста – буде збирати розвідувальну інформацію військового, політичного й економічного характеру, виявляти агентуру гестапо і румунської сигуранци. Спільними зусиллями їм вдалося організувати низку вибухів і аварій на гітлерівських бойових і допоміжних кораблях

З наближенням радянських військ розвідники прийняли рішення саботувати евакуацію заводу, врятувати робітників і фахівців від примусового вивезення до фашистської Німеччини і не дозволити висадити в повітря бодай головні цехи. Їм стало відомо, що перед відступом німці замінували цехи заводу і на той момент, коли радянські війська мали увійти в місто, вони мали злетіти у повітря. Перед М. Гефтом постало важливе завдання роздобути схему мінування.

Уночі з порту мало відійти останнє судно – плавальний док. На ньому евакуювалося заводське керівництво. Загнер був

Меморіальна дошка М. Гефту

Меморіальна дошка М. Гефту

призначений командиром доку, Гефт – його заступником. Напередодні Микола Артурович лишився ночувати на заводі в кабінеті Загнера. Але тієї ночі він не спав. Ключем, виготовленим зі зліпку, він відчинив сейф, дістав звідти схему мінування заводу і зробив з неї копію.

Наступного дня у порту пролунав вибух. Загорівся винищувач підводних човнів, до вугільної ями якого члени диверсійної групи кинули пакет із вибухівкою. На допомогу йому поквапилися інші кораблі конвою. Скориставшись загальною панікою, Микола Артурович покинув док і побіг в основні цехи заводу, де поперерізав дроти, що вели до мін.

Після визволення Одеси Миколу Гефта, якому на той час було присвоєно військове звання майор держбезпеки, на чолі розвідгрупи “Авангард” десантували на територію Польщі. Група мала здійснювати систематичні диверсії на залізничній дільниці Краків – Кельце і розвідку у цьому районі. Вона складалася з 10 осіб. Серед них був і колега по одеському підпіллю В. Бурзі. Розвідники приземлилися у районі дислокації розвідувально-диверсійної групи “Валька” під командуванням Миколи Казіна, який діяв під псевдонімом Каліновський. Радистка цієї групи Наталія Мельниченко, яка сьогодні проживає у Києві, добре пам’ятає ті події.

- Ми приземлилися першими, – розповідає Наталія Арсентіївна, – а через деякий час прийняли групу Гефта. Звісно, він діяв під псевдонімом, це вже пізніше я дізналася його справжнє прізвище. Микола Артурович був у цивільному одязі, середнього зросту, міцної статури, з привітним обличчям. Разом ми були недовго Згодом група Гефта направилась у район Бреслау. Під час переходу вони наразилися на гітлерівців. Частині бійців пощастило відірватися від переслідувачів, а командир із трьома підлеглими опинився в оточенні. Усі четверо полягли як герої і ціною власного життя сприяли прориву інших. Це сталося 25 серпня 1944 року…

Микола Артурович Гефт посмертно нагороджений медаллю “Партизанові Вітчизняної війни”, а 1965 року – орденом Вітчизняної війни І ступеня. Після війни його останки перепоховали на Алеї Слави в місті-герої Одесі, а на фасаді будинку по вулиці Дерибасівській, 3, де упродовж 1934 – 1944 років він жив, встановлено меморіальну дошку.

 

 

Олександр Скрипник

(“Камуфляж”, № 5, 2011)


««««