"Подвиг розвідника" Михайла Маклярського

Поряд з Юліаном Семеновим Михайло Маклярський є одним з найвизначніших радянських письменників і сценаристів, хто найкраще відтворив образ розвідника у художніх творах і кінофільмах. Знята за його повістю кінострічка “Подвиг розвідника” з Павлом Кадочниковим у головній ролі стала на довгі роки культовим фільмом у повоєнний період. А ще за його сценаріями було створено 14 художніх кінофільмів, серед них – “Постріл у тумані”, “Секретна місія”, “Інспектор кримінального розшуку”, “Будні кримінального розшуку”, “Агент секретної служби” та інші. Крім цього він став автором десятків п’єс і повістей пригодницького жанру. Але не всі знають, що М. Маклярський сам під час Великої Вітчизняної війни досить успішно займався розвідувальною діяльністю, що, зрештою, і допомогло йому правдиво і точно показати роботу розвідників.

Служба в НКВС і операція “Монастир”
Михайло Маклярський

Михайло Маклярський

Народився Михайло Борисович Маклярський 16 листопада 1909 року у Одесі в єврейській сім’ї. Після народження батьки дали йому ім’я Ісидор, яке він змінив після досягнення повноліття на Михайла, що було в ті часи досить поширеним явищем. Після служби у прикордонних військах він вступив на юридичний факультет Середньоазіатського державного університету у Ташкенті. У 1932 році після закінчення навчання його відрядили до Москви у розпорядження центрального апарату НКВС на відповідальну роботу у відділ охорони керівництва радянського уряду. Упродовж 1934 – 1937 років він працював у секретно-політичному і контррозвідувальному відділах ГУДБ НКВС СРСР.Його професійна кар’єра в цілому складалася успішно, але несподівано 1 травня 1937 року він був заарештований за звинуваченням у причетності до троцькістської організації. Та звинувачення виявилися надуманими і безпідставними, у всьому швидко розібралися, і вже 10 серпня того ж року його звільнили й поновили на роботі. З вересня 1939 року він працював начальником 2-го відділу Управління прикордонних військ НКВС. А одразу після початку Великої Вітчизняної війни потрапив у підпорядкування заступника начальника радянської зовнішньої розвідки Павла Судоплатова, який спочатку очолив Особливу групу при наркомі внутрішніх справ, а згодом – 4 Управління НКВС, яке займалося організацією розвідувальної і диверсійної роботи в тилу ворога.

Михайло Маклярський у червні 1941 року був призначений начальником відділення Особливої групи. У цей час він опікувався мобілізацією агентури для протидії диверсіям гітлерівців у Москві і підготовкою московського підпілля до можливої дії в умовах окупації столиці. З 1942 року він – начальник 3 відділу 4 Управління НКВС. На цій посаді керував роботою розвідувально-диверсійних груп, які діяли на території окупованої Білорусії, брав участь у розробці операцій з ліквідації білоруського гауляйтера Вільгельма Кубе. Тоді довелося зробити з півдюжини спроб, перш ніж вдалося за допомогою міни з часовим механізмом покінчити з катом білоруського народу.

Не менш відомими і успішними були й операції “Монастир” та “Березино”, до розробки яких доклав руку М. Маклярський. Спочатку метою операції “Монастир” було проникнення в агентурну мережу абвера, яка діяла на території Радянського Союзу. Однак згодом затіяна радіогра фактично переросла в протиборство між радянськими і гітлерівськими спецслужбами. При розробці операції за основу були взяті класичні схеми, які успішно пройшли випробування у ході здійснення блискучих операцій “Синдикат-2″ і “Трест” у 20-ті роки минулого століття. Керівник Особливої групи Судоплатов і його помічники Ільїн та Маклярський прийняли рішення злегендувати існування в СРСР підпільної організації, яка нібито з радістю сприйняла прихід німецьких військ і прагне всіляко допомагати їм та шукає контакти з німецьким командуванням.

Кандидати у підпільну монархічну організацію були швидко знайдені. Одночасно ішов активний пошук головної дійової особи, яку можна було б підставити гітлерівцям. Ним став Олександр Петрович Дем’янов, родом з дворянської офіцерської сім’ї, який уже більше десяти років співробітничав з радянськими органами безпеки, мав агентурний псевдонім “Гейне” і добре зарекомендував себе у багатьох серйозних справах. Зокрема, ще напередодні війни його вводили в поле зору співробітників німецького посольства у Москві – встановлених розвідників, які ним і його можливостями дуже зацікавилися, уже вважали його своїм агентом і присвоїли йому псевдонім “Макс”. Одним із тих, хто працював у цей час із Дем’яновим, був Михайло Маклярський.

Завдяки вдало продуманій легенді і здійсненій підготовчій роботі радянській розвідці уже на початку 1942 року вдалося організувати “втечу” “Гейне” через лінію фронту. Там до його розповіді про антирадянське підпілля спочатку поставилися з недовірою. Контррозвідка ретельно його перевіряла, допитувала із застосуванням тортур, навіть імітувала розстріл, але він тримався мужньо і не дав німцям приводу запідозрити його у нещирості. Згодом прийшло підтвердження, що він був агентом абверу “Максом”, ставлення до нього змінилося і після короткочасного навчання шпигунському ремеслу його закинули на парашуті на радянську територію.

М. Маклярський і його колеги з Оперативної групи з тривогою очікували на це повернення. Та все складалося добре, і операція увійшла в нову фазу. Після того, як за допомогою інформації “Гейне” вдалося захопити понад 50 агентів противника, вона набула характеру стратегічної дезінформаційної радіогри. Цьому сприяла нова посада агента – офіцер зв’язку у Генштабі Червоної армії, на яку йог нібито перевели. Завдяки переданим через нього відомостям, які погоджувалися на найвищому рівні у Ставці Верховного головнокомандування, вдалося згодом відволікти увагу вермахту від справжніх місць зосередження військ, що сприяло успішному проведенню вирішальних битв під Сталінградом і на Курській дузі.

Нова радіогра

Операція “Монастир” поступово почала затухати влітку 1944 року. Згідно з легендою, “Гейне” перевели з Генштабу у залізничні війська у Білорусію. Насправді ж він узяв участь у новій радіогрі під назвою “Березино”, ідею якої підказав сам Сталін. На одній з нарад за участю Павла Судоплатова він поставив завдання активніше використовувати радіоігри з німецькою розвідку для сприяння наступальним операціям радянських військ. Тут же було зачитано наказ, згідно з яким вимагалося ввести в оману німецьке командування про те, що в тилу радянських військ нібито активно діють оточені підрозділи гітлерівської армії. Це потрібно було для того, щоб німці задіяли свої сили та відволікли резерви для підтримки цих частин і організації їхнього можливого прориву.

Розробку усіх деталей операції П. Судоплатов доручив М. Маклярському, який на той час був начальником 3 відділу 4 Управління НКВС. Він запропонував передати через уже перевіреного в бойовій обстановці “Гейне”, якому довіряли німці, повідомлення про те, що на території Білорусії в районі річки Березино в оточенні перебуває дієздатне з’єднання гітлерівців чисельністю до 2500 солдат і офіцерів під командуванням підполковника Шерхорна. Задум операції доповідався Сталіну, Молотову та Берії і був схвалений. Для безпосередньої її реалізації на місце подій був відряджений сам Маклярський разом з досвідченими співробітниками 4 Управління Ейтінгоном, Серебрянським, Фішером (майбутнім відомим розвідником Рудольфом Абелем), який мав опікуватися роботою радистів, та інших.

Насправді, бойового угруповання під командуванням Шерхорна в тилу Червоної армії не існувало. Його було розгромлено в районі переправи через річку Березино, а самого Шерхорна взято в полон. Маклярський разом із своїми колегами завербували його, як і деяких німецьких радистів, а роль бійців грали перевдягнені в гітлерівську форму антифашисти-комінтернівці, перевербовані німецькі військовополонені та офіцери з бригади особливого призначення НКВС, які володіли німецькою мовою.
Від імені Шерхорна до Берліну надсилалися звіти про диверсії в тилу Червоної армії, складені Маклярським та іншими учасниками операції, про “героїчну боротьбу” оточенців, прохання про надання допомоги зброєю, боєприпасами, продовольством. На підтримання цього міфічного угруповання німці затратили чимало сил і засобів, Гітлер навіть присвоїв Шерхорну звання полковника і нагородив його Рицарським Залізним хрестом. На їх врятування планували послати начальника групи спецоперацій та диверсій Отто Скорцені, але через погіршення обстановки на фронті від цього відмовилися. Операція “Березино” завершилася практично із закінченням війни, коли співробітники Особливої групи отримали останню радіограму з Берліну.

Від розвідника до сценариста

Михайло Маклярський ще деякий час працював у 4 Управлінні НКВС, яке згодом було ліквідовано. Частину співробітників було переведено в інші підрозділи, інших – звільнено в запас. Серед останніх опинився і полковник держбезпеки Маклярський. Під свіжим враженням багатьох пережитих подій він вирішив відтворити їх на папері. Згодом з-під його пера вийшла п’єса “Подвиг залишається невідомим”, у якій прототипом головного героя виступав розвідник Микола Кузнєцов. Про його діяльність у роки війни М. Маклярський добре знав, адже мав до неї безпосереднє відношення. Київська кіностудія вирішила покласти цю п’єсу в основу художнього кінофільму. Зрештою був знятий фільм, який отримав назву “Подвиг розвідника”. Але шлях фільму до глядачів був непростим. Під час його перегляду у клубі Міністерства держбезпеки впливові керівники цього відомства висловили багато зауважень. Особисто всесильний міністр Абакумов виступив проти його трансляції на екранах, мотивуючи тим, що у фільмі розголошені форми і методи роботи агентурної розвідки. Висловлювалися й інші аргументи проти, мовляв, не все показано так, як відбувається на практиці. У всьому звинуватили безпосередньо М. Маклярського.

На захист стрічки став відомий режисер Михайло Ромм. Він аргументував свою позицію тим, що “Подвиг розвідника” – це не навчальний посібник для професіоналів спецслужби, а майстерно зроблений детективний фільм, який з цікавістю сприймуть глядачі. Розв’язка цієї дискусії настала несподівано. Фільм дуже сподобався головному кіноглядачу країни Йосипу Сталіну, який любив передивлятися усі кіноновинки у себе на дачі, і йому нарешті дали зелене світло.

У 1947 році “Подвиг розвідника” вийшов на екрани і одразу завоював небачену популярність. Лише у тому році його переглянули 22 мільйони глядачів. А вже у 1948 році виконавцю головної ролі Павлу Кадочникову, режисеру і сценаристам, у тому числі й Михайлу Маклярському, була присуджена Сталінська премія другого ступеня. Через два роки після цього за сценарієм М. Маклярського Михайло Ромм зняв фільм про розвідників “Секретна місія”. Він також мав великий успіх, і його автори, у тому числі й М. Маклярський, згодом також були удостоєні Сталінської премії.

Здавалося, доля дарувала йому можливість проявити себе сповна у абсолютно новій якості. У цей час Михайло Маклярський, крім написання художніх творів, активно займався організаторською роботу у сфері кіноіндустрії. Протягом 1947 – 1951 років він був головою об’єднання “Експортфільм” і директором Держфільмофонду СРСР. Але в цей час країну несподівано заполонила хвиля так званих “єврейських змов”. Спочатку М. Маклярського, заарештувавши 6 листопада 1951 року, звинуватили у керівництві якоїсь міфічної націоналістичної групи євреїв-драматургів. Потім згадали роботу в органах держбезпеки і додатково зарахували до активних учасників “сіоністської змови у Міністерстві державної безпеки”.

Справа була досить гучною і тривалою. У лабети до слідчих потрапили десятки як діючих, так і колишніх співробітників НКВС-МДБ єврейської національності. Їх допитували із застосуванням методів фізичного впливу і жорсткого психологічного тиску. Не оминув цієї участі і М. Маклярський, переживши два тяжких роки страшних випробувань у в’язниці. Він був звільнений 16 листопада 1953 року. Поступово після смерті Сталіна стали повертати добре ім’я незаконно репресованим. Дійшла черга і до М. Маклярського. Його поновили на посаді, а прізвище почали знову зазначати у титрах кінофільмів. До цього вони були за окремою вказівкою зняті.

Він повертається до творчої діяльності, щоб реалізувати численні плани і задуми – пише нові повісті, п’єси, кіносценарії. У 1960 році за його ініціативою відкривають Вищі сценарні і режисерські курси, які він очолює упродовж 12 років. Першими випускниками цих курсів були відомі актори і режисери Ролан Биков, Леонід Гайдай, Василь Шукшин. Всі вони і за життя М. Маклярського і після його смерті тепло відгукувалися про нього.

Помер Михайло Маклярський 2 червня 1978 року після чергового інфаркту, назавжди увійшовши в історію як талановитий письменник, драматург і розвідник.

Олександр Скрипник,
(“Камуфляж”, № 9, 2011)


««««