З дореволюційним стажем детектива

Вперше ім’я одного з найвизначніших вітчизняних розвідників періоду Української революції 1917 – 1921 років Миколи Красовського досить гучно засвітилося у 1911 році у так званій “справі Бейліса”. Це була одна з найрезонансніших справ у дореволюційній царській Росії, яка прогриміла на увесь світ. 12 березня 1911 року у Києві на території цегляного заводу єврейського купця Зайцева було знайдено тіло по-звірячому вбитого і практично повністю знекровленого 13-річного учня Києво-Софійського духовного училища Андрія Ющинського, на тілі якого судові медики нарахували близько 50 колених ран. Для розслідування справи призначили досвідчених детективів, серед яких був і Микола Красовський.

Микола Красовський

Микола Красовський

У скоєнні злочину намагалися звинуватити експедитора Київського цегельного заводу 39-літнього Менахема Менделя Бейліса, який нібито здійснив ритуальне убивство з метою одержання християнської крові для приготування маци, яка випікається за єврейським релігійним обрядом до Пасхи.  Визнання винним Бейліса могло стати приводом до жахливих єврейських погромів.

Під час досудового слідства М. Красовський  відстоював версію, що Андрія Ющинського убив не Бейліс, а члени місцевої банди, які займалися пограбуваннями. Детективу стало відомо, що банда використовувала хлопця у квартирних крадіжках. Посварившись через якусь дрібницю з сином очільниці грабіжників Віри Чеберяк, він нібито пообіцяв розповісти сусідам про його злодійку маму. А незадовго до цього банда якраз скоїла декілька вдалих крадіжок, і  багатьох її членів схопила поліція. 10 березня, напередодні вбивства Андрія, поліцейські обшукали квартиру однієї з головних підозрюваних. Бандити запідозрили, що поліцію міг навести на них саме Ющинський. Хлопчика звинуватили в зраді, і, за звичаєм злодіїв, убили у надзвичайно жорстокий спосіб.

У процесі розслідування справи М. Красовський теж пояснював зухвале вбивство тим, що злодії хотіли видати його за ритуальне і тим спровокувати єврейський погром. Адже під час погрому в Києві у жовтні 1905 року квартира Чеберякових була складом награбованого погромниками єврейського майна. На вимогу детектива Віру Чеберяк арештували, але одразу ж випустили «за відсутністю доказів», хоча, як з’ясувалося потім, їх було більше, ніж достатньо. Згодом М. Красовський знову взяв її під варту, щоб вона не чинила тиск на свідків, але, згідно з письмовим розпорядженням прокурора окружного суду, змушений був її випустити.

Самого ж М. Красовського та інших детективів, які вели розслідування не так, як їм було наказано, проявили принциповість і намагалися притягнути до суду справжніх винуватців, було усунуто від розслідування. Організатори процесу — чорносотенці на чолі з міністром юстиції Щегловітовим робили все від них залежне, щоб довести провину Бейліса. Але це не вдалося, і він був виправданий. А Миколу Красовського 31 грудня 1911 року звільнили з поліції. Та, незважаючи на політичну кон’юнктуру, це не вплинуло на його репутацію справжнього фахівця, яку він заробив за вісім років роботи у поліції.

Микола Олександрович Красовський народився у 1871 році в сім’ї київського православного священика. Службову діяльність почав у 1903 році помічником поліцейського пристава у м. Ніжин Чернігівської губернії. З 1908 року  працював у Київській міській поліції спочатку наглядачем, а згодом виконуючим обов’язки начальника розшукового відділення. За короткий проміжок часу, очолюючи кримінальний розшук Києва, розкрив десятки резонансних злочинів і зарекомендував себе одним з кращих розшуковців. У книзі “Кримінальний розшук Києва” йому дається така характеристика: “Кримінальний світ Києва зазначав, що в особі Красовського вони мають серйозного противника і його слід остерігатися. Професійні злочинці усіх мастей і забарвлень розуміли, що успішні “розкриття” Красовського пояснюються його високим професіоналізмом і вмінням “працювати” з агентурою з їхнього середовища… Все це викликало у них занепокоєння і одночасно примушувало замислюватися над своєю безпекою… Одне зі злодійських  угрупувань навіть вирішило “прибрати” Красовського, але цим його не залякали”.

Центральна Рада УНР залишила його на службі як офіцера, який сприйняв ідею національної державності. У березні 1917 року його призначають комісаром кримінально-розшукового відділення міліції Києва. Столичний кримінальний розшук очолював до червня 1918 року.  Був членом підпільної організації, яка боролася зі спецслужбами австро-німецьких військ, що дислокувалися в Україні за Брестським договором, входив до складу нелегального Комітету порятунку України. Комітет мав підготувати збройне повстання проти австро-німецьких окупаційних військ, нормалізувати обстановку в країні і сприяти подальшому розвитку суверенної Української держави.

Крім того, Комітет планував арештувати близько тридцяти найвпливовіших осіб, які активно співробітничали з німцями. З-поміж них на першому місці значився відомий цукрозаводчик, директор Російського зовнішторгбанку, член фінансової комісії Центральної Ради Абрам Добрий. Він усіляко сприяв окупаційній німецькій владі у здійсненні розрахунків через банк, надавав інші фінансові послуги, чим зажив слави так званого “агента впливу” Німеччини. У зв’язку з цим голова уряду УНР Михайло Грушевський назвав його “правою рукою німців у їхніх антидержавних задумах”.

Для нейтралізації А. Доброго було малося таємно заарештувати його і вивезти за межі Києва. Проведення цієї операції доручили Миколі Красовському. Вночі на чолі групи співробітників кримінально-розшукового відділення він прибув на квартиру до банкіра, оголосив про його арешт і наказав збиратися. А. Доброго на авто доставили в район залізничного вокзалу, помістили під охороною чотирьох січових стрільців в окреме купе вагону, який стояв на запасних коліях. Наступного дня він уже перебував у одному з готелів Харкова під посиленою охороною. Та гроші й тут допомогли йому. Пообіцявши начальнику охорони готелю хабар у розмірі сто тисяч рублів, він передав звістку про себе близьким родичам, які одразу ж звернулися по допомогу до німецької влади.

Німецька контррозвідка швидко вийшла на слід організаторів і виконавців викрадення. У липні 1918 року Микола Красовський разом з іншими учасниками операції був заарештований і за вироком німецького воєнно-польового суду засуджений до двох років тюремного ув’язнення.

Після зречення від влади гетьмана П. Скоропадського  Микола Красовський у грудні 1918 року був звільнений. Із квітня 1919 року працював у Міністерстві внутрішніх справ УНР. Під час Директорії УНР нагально постало питання про удосконалення структури центрального апарату військової розвідки та створення системи регіональних органів із широкомасштабним планом дій. З урахуванням великого досвіду оперативно-розшукової діяльності М. Красовського, військове командування направило його у розпорядження Розвідочної управи Генштабу Армії УНР і призначило керівником Інформаційного бюро.

Раніше Інформбюро існувало при Корпусі військової жандармерії. З переведенням його у травні 1920 року у підпорядкування Розвідочній управі Генштабу воно мало перетворитися на головний робочий орган військової розвідки та контррозвідки Збройних сил республіки і стати, по суті, окремою спецслужбою, хоч це і викликало певні дублювання у роботі Розвідочної управи. Щодня начальник Інформбюро особисто доповідав начальнику Генштабу, або керівникові військового відомства, що суттєво підвищувало його статус.

Структурно Інформаційне бюро складалося з центрального органу (Центру “ІНФІБРО”) та філій Центру. У складі центрального органу знаходилися відділи внутрішнього, зовнішнього догляду, розвідочний і реєстраційний. Це дозволяло автономно виконувати широке коло завдань з постачання розвідувальної інформації, її обробки, підтримки внутрішньої безпеки збройних сил, підготовки кадрів.

На чолі “ІНФІБРО” Микола Красовський відзначався принциповістю і наполегливістю, багато уваги приділяв організації агентурної роботи, особисто працював з агентами, які перебували на зайнятій ворогом території України та за кордоном. Він особисто розробив ряд нормативних документів розвідувальної структури, закладаючи в них своє бачення цієї специфічної діяльності і акцентуючи увагу на головних особливостях для національних кадрів розвідки і контррозвідки.

Зокрема, у передмові до інструкції для Інформаційного бюро М. Красовський досить влучно висловився про риси характеру майбутнього оперативного співробітника. “Інформбюро, – писав він, – не може тримати в своїх рядах людей аби-яких, для котрих однаково, чи бути учителем, чи військовим, чи духовною особою, аби заробляти хліб насущний і, відбувши свої урядові часи, скрізь голосно заявляти, що він виконав свій службовий і громадянський обов’язок і має право на різні допомоги від держави… Не досить навіть щирого бажання виконувати все, що буде сказано. Треба самого себе почувати здатним до ідейної боротьби зі злочинністю, не рахуючись з тим, чи буде за це від когось подяка чи ні… Не всякий має дійсну здатність до справ розвідочно-розшукових, бо це є теж дар Божий – талант, який можна розвивати і довершувати, але ні в якім разі не можна його вкоренити в чоловіка, який не народився з цим талантом; не можна вже на підставі того, як не можна по волі стати художником, поетом або скульптором. Отже, коли хто не почуває в собі того святого вогню, про який зазначено вище, то будь він з найвищою освітою і значним службовим стажем, він не може бути корисним для розвдічно-розшукової організації і йому не місце в рядах тієї сім’ї, яка ідейно і безоглядно віддана улюбленій праці своїй”.

Під його проводом “ІНФІБРО” працювало результативно, постачало Головному Отаману й іншим представникам вищої влади цінну інформацію щодо воєнно-політичної обстановки як на терені УНР, так і за її межами, ставлення урядових та ділових кіл інших країн до проблем України та її державотворчих зусиль. Під керівництвом М. Красовського вдалося запобігти замаху на Симона Петлюру й затримати організатора цієї акції Шульзельмана. Більшовики призначили за голову кожного співробітника Інформбюро по 300 тисяч карбованців, а сам орган називали “петлюрівською ЧК”.

Через свою принципову позицію й рішучість у відстоюванні власної точки зору з багатьох питань М. Красовський неодноразово мав конфлікти з вищим керівництвом. Були навіть випадки, коли його намагалися відсторонити від посади, дорікаючи колишньою багаторічною службою за царського режиму. При цьому при передачі справ своїм наступникам вимагали, щоб він надав звіт про всіх осіб, з якими він підтримував агентурні зв’язки під час виконання розвідувальних завдань. Але жодного разу М. Красовський на це не пішов і не розкрив особисті оперативні джерела, надбані ним за всі роки служби, багато з яких працювало й за кордоном, і упродовж майже трьох десятків років не поривало контактів з ним, довіряючи цій людині.

Після еміграції українського уряду і військових частин  “ІНФІБРО” ще впродовж якогось часу діяло (1920 – 1921 роки) на території Польщі. Однак за відсутності коштів на утримання підрозділ згодом був виведений зі складу Генштабу армії УНР. Ряд його співробітників, у тому числі й М. Красовський,  за взаємною домовленістю керівників двох союзницьких військових відомств продовжили службу у ІІ відділі Генштабу Польщі, який займався питаннями розвідки і контррозвідки. Обов’язки начальника  Інформбюро виконував поручник Шевчук. Але у листопаді 1921 року М. Красовський був поновлений на попередній службі, отримав надзвичайні повноваження щодо організації розвідувальної і контррозвідувальної діяльності, а його співробітники активізували роботу, зокрема в таборах перебування українських вояків. Подальша його доля невідома.

Скрипник О. Розвідники, народжені в Україні. – К.: Ярославів Вал, 2011. – С. 63 – 68.


««««