Громадянин з датським паспортом | Служба зовнішньої розвідки України
                









Громадянин з датським паспортом

У різні періоди своєї професійної кар’єри Івану Камінському довелося бути резидентом легальної і нелегальної резидентур радянської розвідки у кількох європейських країнах. Причому спочатку він виконував ці завдання, перебуваючи на легальному становищі у Латвії, Італії і Фінляндії, а згодом став керівником нелегальних резидентур у Німеччині і Парижі. У 20-ті – 30-ті роки минулого століття таке незвичне поєднання посад у кар’єрі одного розвідника було можливим хіба що з урахуванням недостатньо розвиненої мережі іноземних контррозвідувальних служб.

Iван Камiнський

Iван Камiнський

Народився Іван Миколайович Камінський 26 січня 1896 року в селі Корнін Сквирського повіту Київської губернії у селянській сім’ї. У підлітковому віці поїхав до Москви, працював у видавництві “Агроном” і одночасно навчався у гімназії. У 1915 році був призваний на військову службу, служив рядовим, згодом закінчив Іркутську школу прапорщиків. У Першу світову війну воював на Румунському фронті, дослужився до підпоручика.

 Після Жовтневої революції Іван Камінський повернувся на батьківщину, був одним з керівників партизанського руху в тилу німецьких і гетьманських військ.  Разом з товаришами організував 1-шу Волинську повстанську революційну дивізію, а після її переформування в регулярний 1-ий Волинський стрілецький полк був призначений його командиром. Під час бойових дій був тяжко поранений, лікувався у Москві.

Після одужання І. Камінського направили на роботу в Особливий відділ Московської надзвичайної комісії. У 1921 – 1922 роках він обіймає посаду начальника Особливого відділу Харківського військового округу, після чого переходить на роботу в Іноземне відділення ОДПУ СРСР. Відтоді починається насичений період його діяльності у зовнішній розвідці. Упродовж наступних двох років він працює помічником резидента радянської зовнішньої розвідки у Польщі, у 1924 – 1925 роках – помічником резидента у Чехословаччині, з 1925 до 1927 року – резидентом у Латвії.

У 1927 році до повноважного представництва СРСР в Італії прибуває на посаду другого секретаря новий співробітник Іван Миколайович Красовський. Насправді це був Іван Камінський, який змінив прізвище для своєї зашифровки. Поряд з дипломатичними функціями йому доводилося виконувати основні обов’язки – резидента розвідки в Італії. А в 1929 – 1930 роках він працює резидентом у Фінляндії.

У службових характеристиках того періоду зазначається, що І. Камінський  проявив себе здібним організатором, успішно справлявся з поставленими перед ним завданнями, виявив здібності самостійно приймати рішення. Крім цього, за вісім років перебування за кордоном він вивчив кілька іноземних мов і набув неоціненного досвіду розвідувальної діяльності. По суті на той час він був одним з найдосвідченіших і найкваліфікованіших співробітників Іноземного відділу ОДПУ СРСР. Не випадково саме його у 1930 році керівництво зовнішньої розвідки відрядило до Німеччини із завданням очолити нелегальну резидентуру, яка мала висвітлювати Польсько-Прибалтійський регіон. Не дивлячись на те, що в усіх країнах, де йому належало з’являтися,  Іван Камінський був відомий як радянський дипломат, він все ж зумів так перевтілитися й увійти в новий образ і обрану для нього легенду перебування, що залишався непоміченим для іноземних контррозвідувальних органів.

Під прізвищем Монд йому належало проаналізувати діяльність своїх попередників, розібратися у причинах невдач, оцінити ефективність роботи агентури, звільнитися від непотрібних й малоперспективних джерел і добитися суворої конспірації в роботі. Багато місяців пішло на вивчення обстановки і налагодження нормальної діяльності, яка супроводжувалася здобуванням і направленням у Центр документальної інформації про задуми і практичні дії урядів іноземних держав проти СРСР. Здавалося, у резидентурі вдалося навести лад. Та несподівано сталася подія, яка ледве не призвела до провалу всієї мережі.

Одним із найцінніших джерел інформації у І. Камінського був солідний і багатий підприємець І. Брохіс, вихідець з Росії, із сім’ї крупного фабриканта-мільйонера польського походження. У 1917 році, під час поїздки на Далекий Схід у бізнесових справах, він там затримався і пробув до встановлення радянської влади. Там доля звела його з місцевим чекістом-розвідником, якому І. Брохіс надавав допомогу під час окупації краю японцями. Ті стосунки згодом продовжилися у Польщі, куди підприємець емігрував.

І. Брохіс мав широкі зв’язки в польських урядових колах, міг отримувати важливу інформацію від керівництва міністерства закордонних справ, міністерства внутрішніх справ і навіть від військового міністра. Йому вдавалося здобувати таємні відомості про плани й задуми польської влади, спрямовані проти СРСР. Через філію своєї фірми в Берліні регулярно приїздив до Німеччини і передавав І. Камінському зібрану інформацію. Якось під час одного з таких приїздів  І. Брохіс помітив за собою стеження. Згодом німецька поліція зробила обшук у його берлінській квартирі й офісі. У поліцейському управлінні, куди його доставили, підприємця намагалися звинуватити у шпигунстві на користь Польщі, але доказів знайти не вдалося, й  І. Брохіса відпустили.

Дізнавшись про цю пригоду, І. Камінський категорично заборонив йому з’являтися у Польщі. Вирішили, що він поїде до Швейцарії. У розвідника не було жодних сумнівів, що після обговорення цієї ситуації і прийняття спільного рішення дисциплінований І. Брохіс виконає його настанови і без його відома не стане змінювати свої плани. Як з’ясувалося пізніше, у Берліні підприємець того разу перебував разом з дружиною, а їхній малолітній син залишався у Польщі. За ним повинна була поїхати дружина. Але в останній момент чоловік вирішив не залишати її одну, і вирушив разом з нею поїздом до Варшави.

Через кілька днів І. Брохіса заарештувала польська контррозвідка на залізничному вокзалі, з якого він збирався відбути поїздом до Швейцарії. На слідстві він тримався мужньо і нікого не видав. Жодним словом не обмовився і про свого куратора з радянської розвідки. Згодом Варшавський окружний суд засудив його разом з помічником у розвідувальній діяльності до смертної кари через повішання. Помічником  І. Брохіса був чиновник міністерства закордонних справ, тому виконання вироку відбувалося у присутності співробітників цього міністерства, яких у такий спосіб хотіли застерегти від співпраці з іноземними розвідками.

Після цього провалу відбулися арешти ще кількох членів групи І. Брохіса. Через це І. Камінський,  за вказівкою Центру, у терміновому порядку організував виїзд на батьківщину і переміщення в інші країни співробітників резидентури і агентів розвідки, які могли потрапити в поле зору польської і німецької контррозвідок. Вдалося нелегально переправити до Радянського Союзу і дружину  І. Брохіса з сином, де їм за клопотанням керівництва зовнішньої розвідки було надане радянське громадянство.

Відкликали до Москви й І. Камінського. Та в центральному апараті зовнішньої розвідки затримався ненадовго. Навесні 1934 року він отримав нове призначення – посаду резидента нелегальної резидентури розвідки у Парижі. По прибуттю до Франції його очікувала напружена робота з поновлення агентурних зв’язків і придбання нових джерел інформації. У першу чергу Центр цікавили плани й наміри лідерів антирадянських закордонних центрів і терористичних організацій, які знаходилися на території Франції, Бельгії і Швейцарії.

Після вступу СРСР до Ліги Націй резидентура радянської розвідки у Брюсселі отримала інформацію про те, що бойова частина Організації українських націоналістів під проводом Євгена Коновальця збирається скоїти терористичний акт проти радянської делегації на чолі з наркомом закордонних справ Максимом Литвиновим під час її проїзду через Європу до США з метою підписання важливої угоди про поновлення дипломатичних стосунків у повному обсязі. Ці наміри з боку радикальних емігрантських організацій сприймалися як цілком реальні, оскільки дещо раніше, у тому ж 1933 році, зовнішня розвідка зірвала плани членів ОУН здійснити підрив радянського повноважного представництва у Варшаві. Крім цього, подібну інформацію про наміри Російської загальновійськової спілки організувати замах на М. Литвинова під час його проїзду через Францію одержала і резидентура Іноземного відділу ОДПУ в Парижі.

Представники розвідки вжили необхідних заходів з посилення охорони М. Литвинова. Всі розвідники і агенти у Польщі, Німеччині, Бельгії і Франції, через територію яких пролягав його шлях, були проінструктовані й приведені в бойову готовність. А Івану Камінському Центр дав вказівку  терміново виїхати до Швейцарії, де у той час перебував Є. Коновалець, і організувати там збирання інформації про нього і його оточення. Розвідник з паспортом на ім’я датського громадянина Карла Петера Нордмана, нібито виданим у посольстві Данії в Римі, одразу виїхав до Женеви. За допомогою перевірених джерел і залучення до співпраці їхніх родичів, які працювали у поліції, він почав виконувати завдання й одержав необхідні дані з поліцейської картотеки на зацікавлених осіб. Але нові помічники виявилися слабкою ланкою у цій справі. Через побоювання більш суворої відповідальності вони зізналися своєму керівництву у зробленій їм пропозиції збирати інформацію про Є. Коновальця і його оточення.

Швейцарська поліція одразу заарештувала І. Камінського за звинуваченням у шпигунстві. Однак довести його провину слідчим було непросто. Розвідник упевнено й професійно дотримувався визначеної лінії поведінки і твердив, що він є датським громадянином, випадково дізнався про підготовку Є. Коновальцем і його однодумцями терористичного акту проти радянської делегації і намагався цьому зашкодити чисто з гуманістичних міркувань. Час спливав, а жодних доказів протиправної діяльності слідчим не вдавалося здобути. Згодом з Риму прийшла відповідь, що датське посольство не видавало паспорта з такими даними, за якими значився Карл Нордман. Та розвідник не здавався і наполягав на тому, щоб зробили перевірку за місцем його народження.

Непоступливість І. Камінського дратувала слідчих, і вони вдалися до різних форм фізичного і психічного впливу на заарештованого, щоб зламати його волю. Розвідника помістили в одиночну камеру суворого режиму, позбавили прогулянок, з їжі дозволили давати лише хліб і воду двічі на день. У таких умовах він пробув два тижні, але не відступив від своєї “легенди” і навіть у знак протесту проти поганого поводження з ним оголосив голодування. Слідчі були у розпачі і вже починали сумніватися щодо І. Камінського. Крім цього на його захист стала преса, до якої просочилася інформація про цю справу. Журналісти почали критикувати владу, що вона не вживає ніяких заходів стосовно перешкоджання діяльності організації Євгена Коновальця, а того, хто намагався стати на заваді, посадили за грати.

У свою чергу керівництво радянської зовнішньої розвідки на випадок доведення слідством і судом, що  І. Камінський  є радянським громадянином, розробило версію його захисту. З цією метою найняли досвідченого адвоката і вирішили захист зводити до того, що у заарештованого не було наміру зробити якусь шкоду Швейцарії, і він займався винятково питаннями забезпечення безпеки радянської делегації під час її пересування територією Європи. Все це, зрештою, відповідало дійсності і було прийнятно для громадськості.

Швейцарська поліція, без сумніву, також про все здогадувалася. Тому під тиском цих обставин  І. Камінського  звільнили під грошову заставу із забороною покидати місто і з вимогою щотижнево відмічатися у поліцейській дільниці. Одночасно було винесено рішення про заборону перебування на території Швейцарії Євгену Коновальцю. Крім цього, інформація про наміри членів ОУН стала надбанням громадськості. Таким чином, радянська розвідка на даному етапі досягла своєї мети. Терористичний акт вдалося відвернути як у Європі, так і на території США, і делегація підписала заплановану угоду. Залишалося знайти спосіб, як вивести з країни розвідника, який був без паспорта і під постійним наглядом поліції.

Вихід знайшов сам Іван Камінський. Він дізнався, що на території Франції, поблизу швейцарського кордону, знаходиться розважальний заклад, який безперешкодно відвідують швейцарці і службовці Ліги Націй без пред’явлення документів під час перетинання кордону. Він скористався цим “коридором”, потім сів на поїзд і прибув до Парижу. Але у звичному ритмі тут уже працювати не міг. Була підозра, що швейцарська поліція попередить французьких колег про його можливу появу у Франції. Тому йому довелося вжити додаткових заходів конспірації і навіть дещо змінити зовнішність.

Згодом І. Камінського все ж довелося переправити до Радянського Союзу, щоб не піддавати зайвому ризику. Після короткого відпочинку його призначили начальником 1-го відділення в Іноземному відділі НКВС СРСР, яке займалося здобуванням і узагальненням розвідувальної інформації стосовно Німеччини, Польщі, Угорщини і Чехословаччини. Цю посаду він обіймав з жовтня 1936 до кінця 1938 року.

Подальша доля І. Камінського склалася трагічно. Наприкінці 1938 року він, як і багато його колег по роботі, був несправедливо репресований і засуджений до тривалого терміну ув’язнення. Початок війни він зустрів у засланні як “ворог народу”. Згодом керівник 4-го управління НКВС СРСР Павло Судоплатов звернувся з клопотанням перед керівництвом держави, щоб з таборів були звільнені колишні співробітники органів держбезпеки з метою їх подальшого використання у розвідувально-диверсійній і підпільно-партизанській діяльності. Серед звільнених був також Іван Камінський.

Через відсутність житла І. Камінський, разом з іншими такими ж як  і він безневинно постраждалими трьома співробітниками, проживав на квартирі П. Судоплатова. Його готували для десантування у тил ворога для створення розвідувальної резидентури в Житомирі. У своїх спогадах П. Судоплатов так згадує про нього: “У пенсне й костюмі-трійці Камінский нагадував типового французького бізнесмена. Проводжаючи його, моя дружина не змогла стримати сліз. Сам Камінский випромінював оптимізм. За його словами, він по-справжньому щасливий, що його знову залучили до роботи. Перемежовуючи свою мову французькими анекдотами, щоб дещо заспокоїти мою дружину, Камінский говорив, що для нього це велика удача, навіть якщо йому й судилося померти”.

Одразу після приземлення І. Камінський потрапив у засідку. Як з’ясувалося пізніше, його виказав агент місцевого органу НКВС, який на той час був уже перевербований гестапо. Щоб не бути захопленим у полон, розвідник пустив собі кулю в скроню на явочній квартирі. Сталося це у 1944 році.

Скрипник О. Розвідники, народжені в Україні. – К.: Ярославів Вал, 2011. – С. 245 – 252.


««««