З міністерського кабінету – у крісло начальника розвідки

Сергій Романович Савченко належить до когорти тих керівників радянської зовнішньої розвідки, які до призначення на таку високу посаду не були професійними розвідниками у класичному розумінні цього слова і не пройшли всіх щаблів служби у розвідувальних підрозділах. У той же час, перед тим, як обійняти цю посаду, він тривалий час керував зовнішньою розвідкою в Україні. Крім цього, він упродовж шести років був наркомом, а після реорганізації – міністром державної безпеки України, обирався депутатом Верховної Ради СРСР (1946 рік) і Української РСР (1947 рік).

Сергiй Савченко

Сергiй Савченко

Це зіграло визначальну роль у схваленні його кандидатури, а ще такі його особисті риси характеру, як жорсткість і надзвичайна вимогливість до підлеглих, які іноді межували з різкістю і безапеляційністю. Втім це імпонувало Сталіну, який у післявоєнний період був не дуже задоволений роботою спецслужб і вирішив узятися за їх реорганізацію. На фоні попереднього керівника радянської зовнішньої розвідки Павла Федотова, якого вважали недостатньо рішучим, Сергій Савченко, напевне, був саме тим, хто зміг би у цей період провести необхідні реформи. У той же час після смерті Сталіна Микита Хрущов не був таким прихильним до вихідця з України, з яким раніше доля неодноразово зводила його у державних і партійних справах.

Народився Сергій Савченко 18 червня 1904 року у місті Скадовськ Дніпровського повіту Таврійської губернії (тепер – Херсонська область) в сім’ї селянина. У 1917 році там же закінчив 4 класи земського училища, а у 1920 році – чотири класи гімназії. Трудову діяльність розпочав у листопаді 1921 року конторником та приймачем зерна зсипного пункту у відділі продовольчого забезпечення 6-ї армії.

Військова служба Савченка в органах державної безпеки починається з листопада 1922 року після призначення оперативним працівником з підготовки зведень, реєстратором та діловодом Особливого відділу з охорони кордонів Чорного і Азовського морів Миколаївської губернської надзвичайної комісії Скадовського прикордонного поста. З травня 1923 року він працює контролером прикордонного поста, а в листопаді цього ж року обіймає посаду помічника уповноваженого. Згодом, з квітня по жовтень 1924 року, він на посаді помічника уповноваженого комендатури 26-го Очаківського прикордонного загону ОДПУ.

Упродовж 1924 – 1925 років С. Савченко навчається у Вищій прикордонній школі Об’єднаного державного політичного управління. Після її закінчення продовжує службу на різних посадах у Молдавському, Ямпільському і Волочиському прикордонних загонах. У 1932 році після навчання на курсах підвищення кваліфікації Вищої прикордонної школи ОДПУ він протягом року займається викладацькою діяльністю у 3-й прикордонній школі в Москві, а потім його направляють для проходження подальшої служби у розпорядження Управління прикордонної охорони та військ ДПУ Української РСР.

Із 1936 року капітан держбезпеки С. Савченко продовжує службу вже на керівних посадах: спершу начальником відділення у республіканському апараті прикордонних військ, начальником штабу 2-го прикордонного загону НКВС (м. Рибниця Молдавської АРСР), командиром 24-го Олевського прикордонного загону (Житомирська область). У 1939 році його призначають на посаду заступника начальника Управління – начальника 5-го відділу Управління прикордонних військ НКВС УРСР. Після входження території Західної України до складу УРСР С. Савченка у листопаді 1939 року призначають на короткий термін начальником УНКВС по Станіславській області, після чого повертають на попередню посаду у прикордонні війська, службі в яких він присвятив18 років свого життя.

Подальша доля С. Р. Савченка пов’язана із зовнішньою розвідкою. З жовтня 1940 року по травень 1941 року він виконує обов’язки начальника 5-го відділу (розвідувального) Управління державної безпеки НКВС, а у травні 1941 року стає заступником Народного комісара Народного комісаріату державної безпеки Української РСР та начальником Першого управління (розвідувального) НКДБ УРСР. У перші місяці війни на ньому лежала відповідальність за підготовку розвідувальних кадрів, формування розвідувально-диверсійних груп і їх засилання у тил ворога з метою збирання розвідувальної інформації, створення резидентур у Києві та обласних центрах на випадок окупації України. У тих складних умовах були й успіхи і прорахунки. Принаймні, С. Савченко не проявив розгубленості й паніки, він був рішучим, принциповим, активним і діяльним, що передавалося його підлеглим і було помічено й оцінено вищим керівництвом.

У липні 1943 року С. Савченка призначено Народним комісаром НКДБ Української РСР, а після реорганізації, у березні 1946 року, – Міністром державної безпеки Української РСР. У серпні 1949 року його переводять у Москву на керівну роботу до МДБ СРСР і призначають першим заступником Голови Комітету інформації (КІ) при Міністерстві закордонних справ СРСР. Фактично він став керівником радянської зовнішньої розвідки, яка у цей час переживала, як і вся система органів держбезпеки, чергову реорганізацію.

Комітет інформації при Раді Міністрів СРСР був створений ще 30 травня 1947 року урядовою постановою. Згідно із задумом, він мав об’єднати в одних руках усі види і структурні підрозділи розвідки, які існували в державі, а також розвідувальні й інформаційні структури ЦК ВКП(б), МЗС і Міністерства зовнішньої торгівлі. У першу чергу це стосувалося 1-го Управління колишнього МДБ СРСР або зовнішньої розвідки і Головного розвідувального управління Генштабу Радянської Армії – тих структур, які здавна, ще з часів їхнього створення, постійно конкурували між собою, ревниво ставилися до успіхів і досягнень одна одної. З іншого ж боку, у них були різні завдання, можливості і сфери діяльності, вони взаємодоповнювали одна одну і слугували альтернативними потоками розвідувальної інформації, що виключало монополізм у цій сфері, тому особливого сенсу у їх злитті не вбачалося.

Однією з новацій було виведення всіх співробітників зі штату своїх відомств і зведення в один апарат, що розташувався у приміщенні біля ВДНГ СРСР, де раніше працював Виконком Комінтерну. Для керування розвідувальними апаратами за кордоном у КІ був створений так званий інститут головних резидентів, якими, як правило, призначалися посли або посланники. А загальне керівництво Комітетом інформації було покладено на міністра закордонних справ В. Молотова. Однак з урахуванням того, що він не знав усіх професійних тонкощів розвідувальної справи, фактично усю безпосередню діяльність по лінії розвідки координував і направляв перший заступник голови КІ. У 1947 році ним був Петро Федотов, а згодом його змінив генерал-лейтенант Сергій Савченко.

У період призначення С. Савченка на цю посаду вже відбулися деякі зміни в новій структурі. Замість В. Молотова на чолі Комітету інформації став А. Вишинський. Змінився й статус КІ, його передали з підпорядкування Раді Міністрів СРСР до Міністерства закордонних справ, зберігши при цьому його особливий статус і окреме фінансування зі спецфондів Ради Міністрів СРСР. Крім цього, міністр Збройних сил СРСР М. Булганін після тривалих суперечок з В. Молотовим добився повернення військової розвідки до складу Генштабу.

Зрештою, Комітет інформації, як орган зовнішньої розвідки, виявився малоефективною структурою. Кількість бюрократичних документів зростала, а процес прийняття рішень гальмувався. У результаті на початку листопада 1951 року закордонні апарати КІ і 1-го управління МДБ СРСР були об’єднані у щойно створене Перше головне управління (ПГУ) МДБ СРСР. Посаду начальника ПГУ обійняв Сергій Савченко, який упродовж двох років умів знаходити спільну мову як з вищими керівниками, так і з підлеглими, проявив мудрість дипломата і тонке чуття ситуації, одне слово, знайшов свою нішу в складній бюрократичній системі взаємостосунків, а це в той час було непросто.

Але на його долю випало пройти ще через одну реорганізацію. Наприкінці 1952 року керівництво СРСР після аналізу перших наслідків “холодної війни” вирішило внести у діяльність МДБ деякі корективи. Під головуванням Сталіна відбулося засідання комісії з реорганізації розвідувальної і контррозвідувальної служб міністерства. За його результатами було оформлено рішення про об’єднання ПГУ, 2-го Головного управління (контррозвідка), Бюро № 1 (проведення диверсій і терору за кордоном), відділу “Д” (активні заходи) та деяких інших підрозділів у Головне розвідувальне управління (ГРУ) МДБ СРСР. Був підписаний відповідний наказ, але, у зв’язку зі смертю Сталіна у березні 1953 року, це рішення так і лишилося на папері.

У той же час з ініціативи Лаврентія Берії, який прагнув зосередити в своїх руках якомога більше влади, було вирішено об’єднати МДБ і МВС в одне міністерство – МВС СРСР. У нову структуру зовнішня розвідка увійшла як 2-ге Головне управління. Його начальником призначили генерал-лейтенанта Василя Рясного, а Сергія Савченка перемістили на другу позицію, він став  першим заступником начальника 2-го Головного управління. Це був перший сигнал, який свідчив про те, що нове керівництво з певною недовірою ставиться до старих кадрів, зокрема й до нього особисто. А справжня опала почалася згодом.

У вересні того ж року він був звільнений з посади і призначений на другорядну, не пов’язану з розвідувальною діяльністю. Згодом, наказом КДБ СРСР від 12 лютого 1955 року, С. Р. Савченка звільнено в запас Радянської Армії “за службовою невідповідністю”. Ні колишні здобутки і заслуги, ні вісім орденів та інших нагород, ніщо цьому не завадило. Помер він у 1966 році.

Скрипник О. Розвідники, народжені в Україні. – К.: Ярославів Вал, 2011. – С. 405 – 409.


««««