Від шифрувальника – до начальника управління

В історії підрозділів української зовнішньої розвідки був нетривалий період одразу після закінчення Другої світової війни, коли їм дозволялося мати самостійні так звані підрезидентури у сусідніх з Українською РСР державах. Одну з таких розвідувальних структур, яка діяла на території Румунії, очолював Григорій Бурлаченко. Це був досвідчений співробітник, який ще в роки війни обіймав посаду заступника командира з розвідки партизанського з’єднання В. Л. Бегми, що діяло на Рівненщині. За мужність та відвагу він був нагороджений орденами Червоного Прапора, Червоної Зірки, медалями “За бойові заслуги”, “Партизану Вітчизняної війни” І ступеня (двічі), “За оборону Сталінграда”, “За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 років”. Після виконання завдань за кордоном він згодом очолив 1-й (розвідувальний) відділ Міністерства державної безпеки Української РСР.

Григорiй Бурлаченко

Григорiй Бурлаченко

Народився Григорій Федорович Бурлаченко 16 грудня 1914 року у шахтарській родині, яка працювала на руднику імені Артема поблизу Кривого Рогу Катеринославської губернії. Після закінчення семирічки вступив до Миколаївського суднобудівного механічного технікуму. Здобувши освіту, за фахом працювати не став, повернувся до рідного краю. У 1935 році розпочав трудову діяльність техніком-конструктором шахтоуправління ім. С. М. Кірова в місті Кривий Ріг Дніпропетровської області.

На призовному пункті на зрілого і серйозного молодого чоловіка звернули увагу фахівці військового комісаріату і рекомендували на  шестимісячні курси Розвідуправління Робітничо-Селянської Червоної Армії. Тоді, по суті, відбулося його перше знайомство з діяльністю розвідки, але справжня розвідувальна робота на нього очікувала попереду.

 Після закінчення курсів Георгія Бурлаченка направили у Кронштадт і призначили командиром відділу електромінної школи Червонопрапорного Балтійського флоту. Згодом він – командир відділення шифрувальної групи штабу Північно-Західного укріпленого району Чорноморського флоту у Севастополі. З його біографічних матеріалів важко зрозуміти, чим він конкретно займався у цей період і які особливі заслуги мав на своєму рахунку, але той факт, що у 1938 році був нагороджений орденом “Знак Пошани”, багато про що говорить.

До 1939 року Г. Бурлаченко перебував у довгостроковому службовому відрядженні в Китаї від Управління розвідки Генерального штабу РСЧА як шифрувальник. Не варто нагадувати, що тоді була дуже напружена військово-політична обстановка у цьому регіоні. Усім розвідникам доводилося діяти з ризиком для життя, а шифрувальники взагалі перебували на особливому режимі.

По поверненню з-за кордону Г. Бурлаченка перевели до органів держбезпеки і направили до Харкова на навчання у міжкрайовій школі Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР. У вересні 1939 року він стає  оперуповноваженим Особливого відділу НКВС Харківського військового округу, потім нетривалий час працює в Управлінні НКВС у Львові, а у   передвоєнні роки – в центральному апараті НКВС Української РСР.

Під час війни Г. Бурлаченко займався організацією партизанського руху в тилу ворога, обіймав різні керівні посади у Наркоматі держбезпеки.  У 1943 – 1944 роках він – заступник командира з розвідки партизанського з’єднання Василя Бегми. Це були добре озброєні й організовані партизанські загони, якими командував секретар Рівненського підпільного обкому партії і начальник обласного штабу партизанського руху. За вказівкою Центру вдавалося здійснювати численні диверсійні операції в тилу ворога і добувати важливу розвідувальну інформацію, яку потребувало командування Радянської Армії. Бойові нагороди, якими відзначений у цей період Григорій Бурлаченко, свідчать про те, що свою роботу він виконував добре.

Восени 1944 року його відкликали до центрального апарату НКВС УРСР і поставили нове завдання. Він був призначений керівником спеціальної оперативної групи Першого управління НКДБ УРСР, яка мала діяти на території Румунії. Група отримала назву “Дакія”. Особливість її діяльності полягала в тому, що Румунія була союзницею Німеччини у Другій світовій війні, тому виникала нагальна потреба у добуванні об’єктивної інформації про подальші шляхи розвитку цієї країни, плани румунського уряду щодо СРСР, наявність воєнізованих формувань, які могли перешкоджати переміщенню радянських військ, проведенні інших заходів.

Григорій Бурлаченко одразу відновив зв’язок з агентурою, виведеною до Румунії ще до війни, придбав кілька нових цінних джерел інформації. Завдяки цьому вдалося добути важливу інформацію про діяльність німецької агентури на території Румунії, готової будь-якої миті розпочати шпигунсько-диверсійну роботу проти Радянського Союзу і його союзників уже в нових умовах. Одержано відомості про таємний візит до Бухареста резидента англійської розвідки Арчибальда Гібсона, який разом зі своїми підлеглими активно діяв у Румунії ще у 1930-ті роки. На зустрічах зі своїми давніми знайомими той не приховував, що прибув для організації розвідувальної роботи проти СРСР.

Групі “Дакія” вдалося розшукати і визволити з румунської в’язниці дружину радянського розвідника Пантелеймона Калюжного Ганну Григорівну. Ще у другій половині 1920-х років П. Калюжного вивели за кордон і вміло підставили іноземній спецслужбі. Згодом він очолив „українську лінію” англійської розвідки в Бухаресті й протягом семи років постачав Лондон дезінформацією про політичну ситуацію в Україні і збройні сили Червоної Армії. Його навіть зарахували до штату англійської розвідки, але, через зраду, заарештували і звинуватили у шпигунстві. У липні 1936 року радянські прикордонники знайшли на березі Дністра кілька трупів, яких прибило течією Дністра з румунського берега. В одному з них упізнали П. Калюжного. Його дружину румунські спецслужби також намагалися звинуватити у шпигунській діяльності, але для цього не вистачило достатніх доказів. Однак протягом тривалого часу її утримували під домашнім арештом, у спецпоселенні і у в’язниці. Завдяки зусиллям Г. Бурлаченка і його колег, Ганна Григорівна по війні повернулася на батьківщину.

У післявоєнний період, за погодженням з центральним апаратом радянської зовнішньої розвідки, Київ одержав право створювати у прикордонних з Україною державах так звані підрезидентури Першого управління МДБ УРСР під прикриттям радянських дипломатичних і торговельних представництв. Такі розвідувальні структури були створені у Польщі, Словаччині, Румунії, Угорщині, Австрії. Всі свої оперативні дії, у тому числі й вербовку агентури, вони здійснювали за погодженням з Києвом. У той же час повинні були підтримувати тісний зв’язок з резидентами ПГУ МДБ СРСР як старшими оперативними начальниками у країні перебування, інформувати їх про найбільш важливі здобутки, узгоджувати основні планові заходи. Тобто, самостійність у роботі мала певні межі.

Крім цього, Центр вимагав, щоб українські підрезидентури листування з Києвом здійснювали через Москву. Це не дуже влаштовувало представників української розвідки, бо термін проходження інформації у тих умовах подовжувався настільки, що її актуальність часто втрачалася. Тому керівництво Першого управління МДБ УРСР наполягало, щоб підрезидентури мали автономний зв’язок з Києвом. Зокрема, в оперативній групі “Дакія” був свій радист-шифрувальник, який надсилав усю інформацію безпосередньо у Київ. Так тривало до 1948 року, коли керівництво радянської зовнішньої розвідки визнало недоцільною самостійну діяльність українських підрезидентур і запропонувало всю роботу підпорядкувати єдиній розвідувальній резидентурі.

Після цього Григорій Бурлаченко з частиною своїх підлеглих повернувся в Україну. Його призначили заступником начальника 1-го відділу Першого управління МДБ Української РСР.  А після того, як внаслідок структурних реорганізацій Перше управління МДБ УРСР ліквідували і на його основі був створений 1-й (розвідувальний) відділ МДБ УРСР, він обійняв посаду начальника цього відділу. Загалом він керував підрозділом зовнішньої розвідки в Україні з червня 1950 року по квітень 1953 року.

У квітні 1953 року Г. Бурлаченко отримав чергове підвищення по службі і до вересня того ж року очолював Управління МДБ в Херсонській області. У зв’язку з об’єднанням органів держбезпеки з органами внутрішніх справ та відповідними організаційно-штатними змінами, з вересня і до кінця 1953 року він перебував у розпорядженні Міністерства внутрішніх справ Української РСР на посаді начальника Управління МВС м. Київ. У подальшому він обіймав різні посади в органах держбезпеки у Черкасах і в Києві, а в квітні 1960 року був звільнений у запас.

Скрипник О. Розвідники, народжені в Україні. – К.: Ярославів Вал, 2011. – С. 410 – 414.


««««