Генерал Константінов із фільму "ТАРС уповноважений заявити"

У багатосерійному телевізійному фільмі “ТАРС уповноважений заявити” В’ячеслав Тихонов майстерно зіграв роль розсудливого, грамотного і нестандартно мислячого генерала КДБ Константінова. Але мало хто знає, що реальним прообразом цього кіногероя став колишній киянин Віталій Костянтинович Бояров – один з головних розробників і керівників операції з викриття і арешту агента ЦРУ “Тріанона”. Під цим псевдонімом діяв другий секретар управління планування зовнішньополітичних заходів МЗС СРСР Олександр Огороднік.

В. Бояров пiд час роботи в МДБ УРСР

В. Бояров пiд час роботи в МДБ УРСР

По завершенню операції В. Бояров у загальних рисах розповів про її перебіг письменнику Юліану Семенову. Вони були добрими знайомими і  підтримували між собою дружні стосунки.  Ю. Семенов одразу зацікавився цією темою і зателефонував до Голови КДБ СРСР Ю. Андропова, аби отримати дозвіл на написання повісті. Під час роботи над твором і зйомок художнього фільму генерал Бояров виступав у ролі головного консультанта.

Народився Віталій Костянтинович Бояров 27 серпня 1928 року у місті Чугуїв Харківської області. Його батько, кавалерист чапаєвської дивізії, служив у органах ДПУ. У 1938 році сім’я Боярових переїхала до Києва, тут їх застала війна. Батько пішов добровольцем на фронт, згодом воював у партизанському загоні. У одному з боїв загинув.

У 1944 році Віталій з матір’ю повернулися у звільнений Київ. Юнакові тоді ще не виповнилося й 16 років, але він рвався на фронт. По допомогу звернувся до батькового товариша генерал-лейтенанта Строкача –   начальника штабу партизанського руху в Україні. Звісно, що його бажання задовольнити не могли. Водночас Строкач посприяв, щоб хлопця взяли на навчання у школу радистів.

У червні 1945 року Віталій здобув спеціальність радіопеленгаторника. Ще під час навчання його разом з іншими курсантами залучали до участі у деяких військових операціях. По війні служив у підрозділі радіоконтррозвідки МДБ УРСР. Йому присвоїли, як виняток, звання молодшого лейтенанта, але військову вислугу років почали рахувати з моменту досягнення повноліття. Тобто, майже рік служби не увійшов до календарної вислуги років. Але Віталій Бояров не дуже цим переймався.

Упродовж кількох років він працює у підрозділах радіоконтррозвідки, водночас обирається звільненим секретарем комітету комсомолу МДБ УРСР. У 1949 році перейшов на оперативну роботу, працював на різних посадах в управлінні контррозвідки республіканського міністерства держбезпеки. У 1956 році перебував у закордонному відрядженні в Угорщині.  По поверненню до Києва і навчання у Вищій школі КДБ СРСР (заочно) обіймає посаду начальника відділу у цьому ж управлінні, займається протидією іноземним спецслужбам.

Наступний період службової кар’єри В. Боярова пов’язаний з роботою у розвідці. Після дворічного навчання у 101-й (розвідувальній) школі КДБ СРСР його направили до Великої Британії другим секретарем радянського посольства. Це була посада прикриття, реально ж він виконував функції заступника резидента зовнішньої розвідки по лінії “К” (зовнішня контррозвідка). Його попередника на цій посаді довелося у терміновому порядку через зраду колеги відкликати на батьківщину. На новому місці В. Бояров займається контррозвідувальним забезпеченням діяльності радянського дипломатичного представництва, а також проникненням у спеціальні служби і поліцейські структури країни перебування шляхом вербовки їхніх працівників.

У той час колишній співробітник англійської розвідки Кім Філбі уже знаходився на території Радянського Союзу, в Англії ж залишилися деякі його джерела, з якими слід було поновити зв’язки. Це мав робити Бояров на першому етапі свого перебування за кордоном. Філбі надав рекомендації щодо роботи зі своїм колишнім колегою, офіцером британської розвідслужби МІ-6, росіянином за походженням. Боярову вдалося встановити з ним контакт і розпочати співробітництво, але, як і у випадку з його попередником на посаді заступника резидента, втрутилися непередбачувані обставини – зрада співробітника КДБ Носенка. Зрадник особисто знав Боярова і міг його виказати. У цій ситуації довелося призупинити оперативну роботу, щоб все ретельно зважити і визначитися, як діяти далі. А події розгорталися стрімко. По видворенню з Москви другого секретаря англійського посольства, у відповідь в Англії персоною нон грата оголосили другого секретаря радянського посольства – Віталія Боярова.

Він пробув за кордоном менше двох років. Претензій з боку керівництва зовнішньої розвідки до нього не було. Навпаки, роботу оцінили позитивно, навіть нагородили медаллю “За бойові заслуги”, яку вручив Голова Президії Верховної Ради СРСР А. Мікоян. У 1965 році В. Боярова, з урахуванням попереднього досвіду, призначили заступником начальника управління зовнішньої контррозвідки ПГУ КДБ СРСР. Начальником цього управління був генерал Григорій Григоренко. Подальша їхня спільна робота тривала довго і досить плідно. У 1969 році, після призначення Г. Григоренка першим заступником начальника 2-го Головного управління КДБ СРСР, замість себе він рекомендував саме В. Боярова.

 ”Холодна війна” набирала обертів, виникали нові загрози для радянських громадян за кордоном, зокрема, почастішали випадки їх вербування, збільшилася кількість інцидентів щодо радянських дипломатичний представництв. Під керівництвом В. Боярова для протидії цьому створюється своєрідний інститут офіцерів безпеки при посольствах, залучили підрозділи прикордонних військ для спеціальної охорони посольств у Нью-Йорку, Бонні, країнах Латинської Америки і Близького Сходу.

В. Бояров детально знайомиться з відповідним досвідом роботи спецслужб США, Центральної і Латинської Америки, Північної Африки, заочно вчиться у Вищій дипломатичній школі МЗС СРСР і особисто бере участь у проведенні складних операцій. Одна з них пов’язана з розробкою колишнього командира радянського есмінця капітана 1-го рангу Артамонова, який утік у Швецію, потім перебрався до США, і там його взяли на службу в розвідувальне управління міністерства оборони. Коли це з’ясувалося, керівництво прийняло рішення відправити одного зі співробітників для встановлення з ним контакту і схилення до роботи на радянську розвідку.

Віталій Бояров розробив спеціальну операцію, яка полягала в тому, щоб виманити Артамонова на зустріч у Відень, там заарештувати й таємно вивезти до Радянського Союзу. Але в останню мить керівництво КДБ прийняло рішення про призупинення операції. З’ясувалося, що Артамонов завербований ЦРУ. Водночас оперативна гра з ним тривала і була завершена, щоправда з деякими відхиленнями від попереднього плану, уже О. Калугіним – наступником В. Боярова на цій посаді.

Вiталiй Бояров

Вiталiй Бояров

У 1972 році В. Бояров став генерал-майором, через дев’ять років – генерал-лейтенантом. На той час він уже працював на посаді першого заступника начальника 2-го Головного управління КДБ СРСР. І саме тоді, на початку 1980-х років, на телевізійні екрани вийшов художній фільм “ТАРС уповноважений заявити”. Ще до опублікування Юліаном Семеновим однойменної повісті і зйомок фільму колеги по роботі вже знали про успішне завершення цієї операції у 1977 році і про її високу оцінку керівництвом КДБ. Обмежене коло людей знало й про те, що реальні події відбувалися не на африканському континенті,  а в Колумбії.

На фоні загального позитиву вкралася, щоправда, невелика крапля дьогтю. Під час допиту головного фігуранта справи Олександра Огородніка й написання ним власноручних зізнань агент ЦРУ несподівано розкрутив ручку і проковтнув ампулу із сильнодіючою отрутою. Це був прокол у роботі контррозвідки, і від керівництва КДБ довелося вислухати чимало неприємних слів. Проте невдовзі ситуацію вдалося виправити. Завдяки ретельно продуманому плану оперативна гра з американською розвідку ще якийсь час тривала. Це дало змогу затримати на гарячому під час проведення тайникової операції співробітницю посольства США у Москві Марту Петерсон і оголосити її персоною нон грата. У вилученому в неї контейнері знайшли інструкції для агента, мініатюрні фотоапарати для зйомки документів, гроші, золоті прикраси і резервуар з новою порцією отрути. І хоч задум якомога довше поводити за ніс ЦРУ й нав’язати свої правила гри не вдалося реалізувати сповна, все ж дії розробників і керівників операції оцінили високо.

На посаді першого заступника начальника 2-го Головного управління КДБ СРСР Віталій Бояров працював до 1985 року. Потім – робота у Головному управлінні державного митного контролю при Раді Міністрів СРСР першим заступником начальника, а згодом – начальником відомства. Після виходу у 1991 році на пенсію став засновником і президентом Міжнародної асоціації з правових і податкових питань “І. Л. Т. С.”, президентом Всеросійської спілки ветеранів митної служби, а по смерті свого колишнього керівника і земляка Григорія Григоренка обраний президентом Асоціації ветеранів контррозвідки.

Скрипник О. Розвідники, народжені в Україні. – К.: Ярославів Вал, 2011. – С. 549 – 553.


««««