Комполку Ковальов | Служба зовнішньої розвідки України
                









Комполку Ковальов

У 1960 – 1980-ті роки у Першому (розвідувальному) управлінні КДБ УРСР Михайло Данилович Ковальов обіймав таку штатну посаду, про яку і сьогодні мало хто чув і знає. Він був спершу начальником штабу, а потім командиром парашутно-десантного полку і, згідно зі штатним розкладом, входив до складу спецгрупи (пізніше спецгрупа була реорганізована у 5-й відділ). Це був так званий спецрезерв, який, з урахуванням досвіду Другої світової війни, формувався на випадок виникнення надзвичайних міжнародних подій. Уже в травні 1946 року для формування спецрезерву в системі МДБ СРСР був створений відділ “ДР”, який у процесі трансформації органів держбезпеки набував у центральному апараті розвідки різних найменувань, а у червні 1978 року став 8-м відділом Управління “С” ПГУ КДБ СРСР. При ньому формувалась Окрема бригада особливого призначення, що складалася з кількох парашутно-десантних полків і батальйонів, які, звісно ж, були оформлені лише документально, а розгортатися мали в особливий період.

Михайло Ковальов

Михайло Ковальов

Цілі і завдання таких підрозділів постійно коригувалися у залежності від зміни політичної ситуації у світі. В основному ж їхнє призначення полягало у проникненні в глибокий тил противника з метою одержання розвідувальної інформації про стратегічні (військові та економічні) об’єкти, ліквідації базувань та складів ядерної зброї, командних пунктів і армійських штабів, порушенні систем зв’язку та управління, інших комунікацій, здійсненні психологічних операцій, організації національно-визвольного, у тому числі партизанського руху.

На період зарахування Михайла Ковальова до складу спецгрупи Першого управління КДБ при Раді Міністрів УРСР ця група структурно складалася з начальника групи, командира парашутно-десантного полку, начальника штабу і кількох офіцерів, які займалися розробкою необхідних мобілізаційних документів, добором особового складу для комплектування полку, їх підготовкою і перепідготовкою, складанням різноманітних планів, комплектуванням технічними засобами, озброєнням тощо. До складу цієї групи він потрапив не випадково. Керівництво підрозділу зовнішньої розвідки ретельно підбирало кандидата з військовою освітою, з досвідом військової служби і участю у бойових діях під час війни, з хорошими організаторськими, діловими і морально-вольовими якостями. М. Ковальов відповідав усім поставленим вимогам.

Він був учасником Другої світової війни. До лав діючої армії потрапив добровільно у неповні 18 років, 13 січня 1943 року. Після закінчення Тульського кулеметного училища у званні молодшого лейтенанта був призначений командиром кулеметного взводу 179-го гвардійського  Нижньодніпровського стрілецького полку 59-ї гвардійської Краматорської дивізії 46-ї армії 2-го Українського фронту. Безпосередньо участь у бойових діях почав брати з серпня 1944 року під час визволення Угорщини від німецько-фашистських загарбників. І однією з перших нагород у нього була медаль “За взяття Будапешту”. А на час закінчення війни у нього на грудях вже сяяла не одна медаль за місто Будапешт, як співається у відомій пісні, а три ордени Червоної Зірки і кілька медалей. У нагородних листках йшлося про його виняткову хоробрість. Ціною такої сміливості і відчайдушності були чотири поранення.

Війна загартувала М. Ковальова і стала справжньою школою життя. Кадрову службу він продовжив після травня 1945 року спершу у складі контингенту радянських військ у Німеччині, а згодом – на території України. Упродовж 1955 – 1958 років він навчався в ордена Леніна Червоно­пра­порному Військовому інституті імені Ф. Дзержинського, а невдовзі став співробітником зовнішньої розвідки. Усі одержані знання і навички, фронтовий досвід знадобилися йому на новій ділянці роботи, де йому довелося працювати протягом наступних майже тридцяти років.

Михайло Данилович особливу увагу приділяв добору особового складу спецрезерву. Команду він формував із досвідчених кадрових офіцерів оперативних підрозділів КДБ, які вже мали розвідувальну або контррозвідувальну підготовку, володіли іноземними мовами, були здатні швидко і правильно оцінювати обстановку й приймати необхідні рішення. Зарахування до  спецрезерву відбувалося лише на добровільній основі. Подальшу службу офіцери продовжували на основних ділянках роботи і тимчасово звільнялися лише для проходження спеціальної підготовки на Курсах удосконалення офіцерського складу (КУОС).

Під час цих навчань співробітники вчилися керувати різними видами транспорту, стріляти з будь-якої зброї вітчизняного та іноземного виробництва, володіти навичками рукопашного бою, мінно-підривної справи, способам виживання в екстремальних ситуаціях і в різних кліматичних умовах на території противника, методам організації і ведення партизанської війни. Практичні заняття відбувалися в умовах, наближених до бойових, на реальних об’єктах і за будь-якої погоди. План навчань для співробітників спецрезерву також передбачав проведення повітряно-десантної, гірської і підводної підготовки.

Решта особового складу парашутно-десантного полку добиралася у відповідності зі штатним розкладом з-поміж військовослужбовців запасу, які раніше служили у підрозділах спеціального призначення Радянської Армії – десантників, морських піхотинців, водолазів, радистів. Вони повинні були сприяти кадровим офіцерам спецрезерву під час виконання оперативних завдань у бойовій обстановці.

Усі ці заходи планувалися і здійснювалися за безпосередньої участі М. Ковальова. Він завжди був серйозним, зібраним, вимогливим і принциповим у багатьох питаннях, можливо іноді занадто різким і безапеляційним, але цього вимагала його особлива посада. Таким він запам’ятався підлеглим. У своїй книзі “Команда “Карпати” один з учасників тих подій Геннадій Лобачов так пише про свого колегу і старшого товариша: “Хочеться добрим словом ще раз згадати нашого командира полковника М. Д. Ковальова, людину військову за своєю суттю, але зі складним характером… Він у стислі терміни зробив усе можливе, щоб кожен член команди відправився у Афганістан добре підготовленим і, що особливо важливо, впевненим у собі, в своїх товаришах, у своїй зброї. Упевнений, що величезною заслугою Михайла Даниловича було те, що команда не зазнала бойових втрат (не було навіть поранених!), і це після повернення з Афганістану було справедливо відзначено орденом Червоного Прапора. Пройшли роки. Звісно, ми стали старшими і, мабуть, мудрішими, вляглися минулі пристрасті, і багато скептиків докорінно змінили свою думку і ставлення до Михайла Даниловича, зрозуміли й оцінили, кому зобов’язані життям”.

У липні 1980 року для М. Ковальова і його колег настав час, до якого вони напружено готувалися багато років. За рішенням уряду СРСР на базі українського спецрезерву створювалася команда спеціального призначення, яка мала направитися до Афганістану. Його призначили командиром. А через деякий час пролунала команда “Тривога”, і упродовж 48 годин усі, хто значився у заздалегідь складених і затверджених списках, прибули у місто Суми на місце оголошеного збору – у Сумському вищому командному артилерійському училищі. Тут була сформована команда, до складу якої увійшло 250 чоловік, серед яких було 130 кадрових офіцерів і 120 військовозобов’язаних запасу, з-поміж яких половина також мала офіцерські звання. Структурно команда складалася зі штабу, вузла зв’язку, підрозділу забезпечення і двох оперативних напрямків. До складу цих напрямків входило по вісім оперативно-бойових груп на чолі з досвідченими офіцерами, більшість з яких до цього вже побувала в Афганістані.

Команда одержала назву “Карпати” і на літаках була доставлена у Фергану, де на території повітряно-десантної дивізії отримала бойову техніку і пройшла додаткову підготовку. Перед самим вильотом до Афганістану команду поділили на дві частини під назвами “Карпати” і “Карпати-1″. Михайло Ковальов очолив команду “Карпати” в кількості 140 чоловік. Одразу ж по прибуттю на аеродром Шинданд вона на бронетранспортерах направилася до Герату, де в двадцяти кілометрах від міста на висоті близько півтори тисячі метрів над рівнем моря зайнялася облаштуванням бази. Команді належало організовувати оперативно-бойову роботу в провінціях Герат, Бадгіс і Гор, у яких на той час була найнеспокійніша обстановка, особливо у Гераті. Цю складну ділянку не випадково доручили забезпечувати саме М. Ковальову, оскільки він був найбільш досвідчений у військових справах.

 Під його керівництвом особовий склад команди “Карпати” успішно займався збиранням інформації про місця дислокації, плани і наміри озброєних угруповань, які виступали проти уряду республіки, у тому числі тих, які діяли з-за кордону, викривав канали постачання зброї, надавав допомогу у створенні місцевих розвідувальних і контррозвідувальних органів й організації їх роботи, виконував інші завдання. Було проведено низку операцій у взаємодії з великими військовими підрозділами. Уміле поєднання оперативно-розвідувальної і бойової складової приносило хороші результати.

У січні 1981 року команди “Карпати” і “Карпати-1″ повернулися на батьківщину. Михайло Ковальов продовжив займатися тим, чим займався і раніше, – добором і підготовкою кандидатів до спецрезерву. Ще упродовж кількох років він передавав свої знання і досвід тим, хто готувався до відрядження у Афганістан. У відставку звільнився у 1987 році. Впродовж двадцяти років зустрічався з нинішніми співробітниками української зовнішньої розвідки, ділився набутим досвідом і спогадами про пережите. Помер Михайло Данилович Ковальов 2 вересня 2007 року.

Скрипник О. Розвідники, народжені в Україні. – К.: Ярославів Вал, 2011. – С. 516 – 520.


««««