Камергер польського короля

У роки національно-визвольної війни українського народу проти польського поневолення (1648 – 1654 рр.) під проводом Богдана Хмельницького було сформовано розгалужену розвідувальну мережу, яку складали підрозділи козацької розвідувально-дозорної служби, військові розвідувальні загони, дипломатичні місії, резидентури та окремі емісари на території інших країн. Серед тогочасних українських розвідників, які добували особливо цінні відомості, найколоритнішою є постать Верещаки.

Під час зустрічі Б. Хмельницького з польським посольством

Під час зустрічі Б. Хмельницького з польським посольством

Василь Верещака (за іншими відомостями – Верещага) народився на початку ХVІ століття в Україні. У наукових дослідженнях зустрічається лише одна згадка про його службу вже у зрілому віці у брацлавського воєводи Адама Кисіля. Не всі, хто був тоді поряд з Адамом Киселем, поділяли його погляди на розвиток українсько-польських стосунків. Були й такі, хто більше дбав про інтереси України. Таких козаків брали на замітку представники розвідки Богдана Хмельницького і вміло використовували у своїх цілях. Так, у польських архівних джерелах є згадки про те, що з обозу А. Кисіля, який на чолі однієї з комісій вів переговори з Б. Хмельницьким, у серпні 1648 року повідомляли, що гетьманові “завжди дає знати один якийсь пан про те, що тут пан воєвода брацлавський обіцяє козакам, а щось інше чинить проти Війська Запорозького у Варшаві”. Цим паном цілком міг бути і Василь Верещака.

Не виключено, що майбутній розвідник у цей період познайомився  з високопосадовими польськими шляхтичами, які були частими гостями у воєводи, або зав’язав контакти з поляками під час спільних походів українського і польського війська проти турок чи при відвідинах Варшави. Принаймні історики точно не описують, як саме Верещака опинився на території Речі Посполитої і став служити при дворі польського короля. Можна лише здогадуватися, що цьому передували якісь особливі обставини. Не останню роль тут зіграли особисті риси характеру козака.

Василь досить швидко навчився гарним манерам, показав себе здібним молодиком, який розбирався у державних справах, швидко орієнтувався у будь-якій ситуації, умів чітко й зрозуміло викладати свої думки. Він став вхожий у світське товариство і згодом отримав чин камергера короля. За родом своєї діяльності мав причетність до складання листів та інших документів за результатами засідань сейму і різних нарад, іноді особисто був присутній при обговоренні деяких питань. Особливо його цікавило все, що стосувалося України. Ці ж питання цікавили і Богдана Хмельницького, який встановив таємне листування з Верещакою.

Обмін інформацією активізувався під час масштабних бойових дій з польською армією у період національно-визвольної війни українського народу 1648 – 1654 рр. Після перемог козацьких військ над поляками на річці Жовті Води і під Корсунем практично жодне засідання сейму не обходилося без розгляду українського питання. Зі змішаними почуттями сприймав інформацію Василь Верещака. З одного боку, він усім серцем прагнув, щоб поляки й українці жили в мирі й злагоді, як брати, з іншого – душа боліла за численні кривди, які польське панство завдавало українцям на їхніх землях. Особливо жорстокими стали розправи в останні кілька років, коли селяни перестали миритися з сваволею і ставали на захист своїх прав і власного життя. Він не міг спокійно слухати розповіді при королівському дворі, як катували захоплених козацьких ватажків, пекли розпеченим залізом, спалювали живцем або садили їх на палі.

Тому він з подвоєною енергією намагався виконувати таємну місію, надсилаючи Хмельницькому свіжу інформацію про наміри польського уряду. Для цього були ретельно продумані способи передачі і доставки письмових послань, маршрути, підібрані надійні люди. Щоб убезпечити самого Верещаку, максимально звузили коло осіб, які могли з’являтися у нього вдома, забирати листи і передавати звістки від самого Хмельницького.

У той час лише об’єктивна інформація із безпосереднього оточення польського короля могла прояснити заплутану картину українсько-польських стосунків. Адже на словах сенатори нібито заявляли про готовність до переговорів і задоволення козацьких вимог, але паралельно вели підготовку до воєнних дій, щоб узяти реванш. Серед правлячої верхівки Речі Посполитої більш помірковану позицію щодо козацьких проблем займав канцлер Оссолінський. А от магнат Вишневецький гуртував навколо себе прихильників вирішення проблем лише вогнем і мечем. Він пропонував підкупити татар і переманити їх на свій бік, щоб спільно вдарити на козаків. Також велися переговори з кардиналом Франції Мазаріні з метою одержання військової допомоги. А в польських воєводствах формувалися загони у 1500 – 2000 жовнірів, які згодом мали об’єднатися і вирушити в Україну.

Маючи об’єктивну інформацію від Верещаки та інших джерел про  наміри Польщі, Богдан Хмельницький після козацької ради, скликаної у Чигирині, написав до сенату листа. У ньому він недвозначно застерігав Річ Посполиту, щоб розмови про замирення не робилися заради зради, бо він має відомості про збирання військ і стягування їх поближче до українських земель. Щоб не дати застати себе зненацька, гетьман почав скликати до себе козацькі загони. І зробив це дуже вчасно, бо поляки вже перейшли з великим військом на східний бік річки Случ. Згодом вони розташувалися табором на берегах річки Пиляви.  Хмельницький, вийшовши назустріч ворогу, не квапився нападати. Він сподівався на допомогу татар і хотів разом з ними оточити поляків з усіх боків, як було під Корсунем. Проте поляки самі прискорили свою поразку. Вони першими почали наступ і з кількома полками підступили через греблі та броди за Пиляву аж до козацького табору.

Хмельницький тільки цього й чекав. Він так ударив усім військом, що поляки кинулися назад, але шлях їм був уже перекритий. Більшість нападників посікли на місці або потопили в річці та болотах. Ця пригода так налякала польське панство, що воно, разом зі шляхтою, покидало обози і кинулося тікати. Відступ відбувався в такому безладі, що під час переправи через Случ поляки завалили міст і у великій кількості потонули в річці.

У цей час королем став Ян Казимир, який спочатку обіцяв шляхом переговорів домовитися з козаками про мирне врегулювання усіх проблем і за обрання якого на престол виступав сам Богдан Хмельницький.  Та він фактично нічого не зробив з того, що наобіцяв, і на початку літа 1949 року під тиском прихильників “жорсткої руки” почав збирати військо, щоб рушити на Україну. Одержавши від своїх інформаторів з Варшави звістку про це, гетьман також почав скликати козаків, запросив запорожців із Січі і домовився про допомогу кримського хана.

Для короля була цілковитою несподіванкою поява великого козацького війська там, де його взагалі не очікували. Половину польських полків вдалося оточити у Збаражі, а другу, під проводом короля, вщент розбили біля міста Зборова. Козаки мало не взяли в полон самого Яна Казимира, але Хмельницький зупинив їх, бо все ж мав короля за свого державця. Він звелів козакам припинити бій і дати йому можливість неушкодженим залишити польський табір.

Після повернення до Варшави король зібрав таємну раду, на якій довго аналізували причини останніх невдач. Була дана вказівка спрямувати дипломатичні зусилля в бік Туреччини і шляхом переговорів, уступок, обіцянок чи навіть підкупів спробувати схилити султана на свій бік до союзу проти Хмельницького. Особлива політика вироблялася і стосовно переговорів з козацькою старшиною, спрямована на внесення розбрату в її лави. Наостанок він висловив підозру, що про рішення сейму і про всі потаємні плани відразу стає відомо Хмельницькому, і в цьому також слід шукати причину останніх невдач.

На одному із засідань сейму було звернуто увагу на той факт, що “під Берестечком, по втечі козаків, знайшовся між паперами Хмельницького щоденник сейму 1649 р. після Зборова, де всіх по імені і прізвищах названо, що хто говорив на сеймі, хоча в цілому хотіли те у таємниці тримати”. Крім цього, польські гусари захопили в полон татарського мурзу, який на допиті розповів, що чув “про одну високопоставлену особу, ім’я котрої ніколи не називають і котра перебуває при королі та (коронних) гетьманах; радами цієї особи Хмельницький керується в усьому, без них він нічого не розпочинає”.

Ян Казимир поставив особливе завдання: негайно встановити, хто в близькому оточенні став очима і вухами козацького гетьмана. У першу чергу необхідно було організувати стеження за тими, хто співчутливо ставиться до українців, до вихідців з українських земель, підіслати до них своїх людей, підкупити слуг, знайомих. Під підозру з-поміж інших потрапив і Верещака.

Але він, нічого не підозрюючи, продовжував у своєму помешканні приймати посланців з України. З його вірним слугою, який багато років вірою і правдою прислуговував, зустрівся представник таємної канцелярії, який дав вказівку збирати інформацію про всіх, з ким його господар спілкується вдома. Той спочатку категорично заперечував проти цього і навіть намагався довести, що його пан нічого лихого не робить, він усією душею вболіває за Польщу і процвітання його королівської величності. Але у відповідь почув, що проти самого Верещаки ніхто нічого й не має, він віддано служить королю. Але можуть бути погані люди, які спробують скористатися його добротою на шкоду інтересів Речі Посполитої.

Зрештою, на підставі одержаної  інформації у покоях Верещаки зробили обшук і виявили “чорні грамоти” Хмельницького і якісь зашифровані записи. У грудні 1650 року це питання було спеціально винесено на засідання польського сейму, де фігурувало як розгляд “справи Верещаки”. Розвідник виправдовувався тим, що до знайдених документів не має ніякого відношення, мовляв, їх просто забули київські ченці, які перебували у Варшаві під час обговорення умов Зборовської угоди.

Йому нібито повірили і залишили на деякий час у спокої. Принаймні ще понад шість місяців він працював, як і раніше, передаючи інформацію про плани і наміри поляків. Щоб відвернути від себе підозри й поновити дещо втрачену довіру, Верещака незадовго до битви під Берестечком представив Яну Казимиру грамоту Хмельницького до семиградського князя Ракоці, яку йому нібито вдалося перехопити. Проте через підкупленого слугу прибічникам короля вдалося дізнатися, що цю грамоту підробив сам розвідник, а свої таємні папери він зберігає у власному ліжку.

Після нового обшуку Верещака схопили і ув’язнили у фортецю Мальборк. Але й тут своєї провини він не визнавав. Достовірних документальних свідчень про подальшу його долю не збереглося. Дійшли лише окремі згадки в архівних джерелах, перекази й легенди. За одними –  козацький розвідник був страчений. Згідно з польськими джерелами, Верещаці вдалося уникнути кари і втекти з королівської в’язниці. Якщо це так, то тоді саме про нього пише Самійло Величко у “Сказанні про війну казацьку з поляками”, описуючи виступ гетьмана Івана Виговського проти Московії у 1657 році. У літописі Величко поряд з найближчими соратниками повсталого гетьмана Юрієм Немировичем і Сулимою згадує і козака Верещагу.

Олександр Скрипник,
“Камуфляж”, лютий 2012 року

««««