Життя за легендою…

Михайло Філоненко і його дружина Ганна Камаєва вписали настільки яскраві сторінки в історію радянської нелегальної розвідки, що коли під час зйомок телефільму “Сімнадцять миттєвостей весни” режисеру і акторам знадобилися для консультації реальні розвідники, які жили і результативно діяли за кордоном у складних умовах, то керівництво КДБ СРСР зупинило свій вибір саме на них. Діючи за кордоном під глибоким прикриттям, Михайло Філоненко добився визнання успішного бізнесмена, його радо приймали у впливових колах Аргентини, Парагваю, Мексики, Бразилії, Уругваю, Колумбії, Чилі, він зумів проникнути в оточення бразильського президента Кубичека, потоваришувати з письменниками Жоржи Амаду, Адаглісою Неру, парагвайським диктатором Стресснером та багатьма іншими відомими й впливовими особами.

Михайло Філоненко з дружиною

Історія їхнього життя і роботи у розвідці є надзвичайно насиченою багатьма цікавими епізодами, романтичною, драматичною, сповненою ризику і непередбачуваних поворотів. А шлях у розвідку в кожного був свій. Михайло Філоненко народився 10 жовтня 1917 року в місті Біловодськ на Луганщині у робітничій сім’ї. З дитинства знав, як нелегко батькам заробляти на проживання. У 15-річному віці сам пішов працювати на шахту. А під землею мріяв про небо і авіацію. Жадібно вчитуючись у рядки газетних повідомлень про польоти і рекорди легендарного Валерія Чкалова та інших радянських льотчиків, він подумки і себе бачив за штурвалом літака.

Для здійснення мрії йому довелося здобути середню освіту без відриву від виробництва. У 1934 році нарешті став курсантом авіаційного училища у місті Тушино Московської області. Після навчання його направили на оборонний завод № 22 у Москві. Там на нього звернули увагу представники органів держбезпеки, і у 1941 році він став співробітником Московського управління НКВС. З початком війни його зараховують до 4-го управління НКВС, яке займалося організацією розвідувально-диверсійної діяльності в тилу ворога. У 1941 – 1942 роках командував розвідувально-диверсійним загоном “Москва”, який здійснював рейди у Підмосков’ї. За виконання розвідувальних завдань, знищення комунікацій і живої сили вермахту в дні оборони столиці країни він одержав свій перший орден Червоного Прапора з рук Георгія Жукова. Після нагородження М. Філоненко вийшов з кабінету і побачив у приймальні симпатичну дівчину у військовій формі, яка йому одразу запала в душу. Пізніше він дізнався, що вони служать в одному управлінні, яке очолював Павло Судоплатов, а потім випала нагода і познайомитись.

Ганна Камаєва до війни працювала ткалею на московській фабриці “Красная заря”, потім, за направленням комсомольської організації, потрапила на службу в органи держбезпеки, в Іноземний відділ. На новому місці зарекомендувала себе сумлінним, грамотним, цілеспрямованим працівником і невдовзі потрапила до складу Особливої групи при НКВС СРСР, членів якої у перші місяці війни готували до виконання спеціальних завдань у разі окупації Москви. З-поміж інших вона мала брати участь у замаху на Гітлера, якби він з’явився у столиці Радянського Союзу. Пізніше навчалася у Свердловській школі НКВС, потім молоду розвідницю переправили до Мексики, де вона спільно з іншими колегами брала участь у підготовці звільнення із в’язниці Рамона Меркадера, який відбував покарання за убивство Троцького. Але тоді цю операцію відмінили, і Ганна повернулася на батьківщину.

У роки війни Михайлові Філоненку не часто вдавалося бачитися з Ганною. Після участі в обороні Москви його, з урахуванням знання місцевості, української мови і наявності минулих зв’язків, направили у рідну Україну. Упродовж якогось часу він був одним із керівників спецрезидентури “Олімп”, яка збирала інформацію про ворога у Києві і Київській області. Восени 1943 року командування Радянської Армії одержало від нього відомості про обстановку на Правому березі Дніпра і про оптимальні ділянки для форсування річки. Під час виконання розвідувальних завдань Філоненко підтримував контакти з партизанськими загонами Ковпака, Федорова, Медведєва. Потім його переправили у Польщу, де він невдовзі отримав тяжке поранення у ногу, яке давало про себе знати упродовж усього життя.

У перший післявоєнний рік Михайло з Ганною одружилися і вже ніколи не розлучалися. Вони думали, що найстрашніші випробування лишилися позаду, але тоді ще навіть і не здогадувалися, які нові несподіванки їх очікують на життєвому шляху. У 1947 році їх направили на навчання у 101-шу (розвідувальну) школу, де за індивідуальною програмою готували для роботи за кордоном як розвідників-нелегалів. Крім англійської і португальської їм довелося ще у повному обсязі вивчити чеську мову, адже, згідно з легендою, вони мали видавати себе за чеських емігрантів. Однією з особливостей підготовки було те, що разом з ними за кордон мав виїхати син Павло, якому виповнилося лише чотири роки і якому належало підтверджувати один з пунктів ретельно розробленої легенди. Його також довелося навчати іноземним мовам і розповідати різноманітні історії, щоб за кордоном не виникло жодних непорозумінь. Це був чи не перший випадок в історії радянської зовнішньої розвідки, коли разом з дорослими до роботи за кордоном в особливих умовах готували і малолітніх дітей.

Після завершення підготовки Філоненки зробили кілька нетривалих поїздок країнами Латинської Америки, щоб призвичаїтися до закордонного життя і місцевого колориту. Потім, перед остаточним виведенням за кордон, з ними особисто зустрівся В’ячеслав Молотов, який тоді керував Комітетом інформації при МЗС СРСР – об’єднаним органом зовнішньої і військової розвідок, який існував у 1949 – 1952 роках. Під час бесіди він акцентував увагу на особливості їхньої місії, яка полягала у проникненні у вищі урядові й бізнесові кола латиноамериканських країн з тим, щоб потім з накопиченим багажем знань, досвіду і зв’язків перебратися на територію США для організації агентурної роботи. У той час радянська розвідувальна мережа у Сполучених Штатах після активного полювання за атомними секретами зазнала серйозних втрат, тому вживалися заходи для створення нових позицій через інші країни.

У листопаді 1951 року розвідники перейшли радянсько-китайський кордон і поселилися у Харбіні. Там у них народилася донька, яку вони, як “справжні чехи”, похрестили у місцевому католицькому костьолі. Потім переїхали до Шанхаю, а вже звідти на початку 1955 року подалися до Бразилії. Таким був довгий шлях до визначеного Центром місця їхнього перебування.

Через нестачу комерційного досвіду Михайлові Філоненку спершу ніяк не вдавалося налагодити власний бізнес. Його спроби одна за одною зазнавали краху, і йому доводилося докладати неймовірних зусиль, щоби навіть просто прогодувати сім’ю. Але удача була на його боці. Якось він вдало зіграв на торговельній біржі, і зароблених грошей вистачило на те, щоб стати власником солідної компанії. Ще рік знадобився для того, щоб комерційна фірма стала давати солідний прибуток. А коли він став успішним бізнесменом і мільйонером, з’явилися можливості для поїздок різними країнами, встановлення потрібних контактів, збирання інформації, яка цікавила Центр.

Скупі відомості, які є у відкритих виданнях про результати їхньої роботи, дають можливість скласти лише загальне враження про те, чим їм доводилося займатися. Розвідники створили розгалужену мережу, від якої одержували відомості політичного, економічного, військово-стратегічного характеру. Крім цього, Михайло Філоненко, за характером товариський, контактний, цікавий співбесідник з розвинутим почуттям гумору, ерудована і всебічно розвинута людина, легко зав’язував знайомства і входив у довіру до представників політичної, військової, бізнесової еліти. Зокрема, серед його друзів був міністр оборони Бразилії.

Коли керівництво радянської розвідки поставило завдання отримати відомості про місця поселення і переховування нацистських злочинців на території Парагваю, М. Філоненко знайшов можливість, щоб познайомитися з парагвайським диктатором Альфредо Стресснером. Розвідник у потрібний момент продемонстрував своє вміння влучно стріляти з пістолета і рушниць. Стресснер, небайдужий до зброї, проявив інтерес до іноземного комерсанта, неодноразово у його товаристві виїздив на полювання на крокодилів і щоразу захоплювався його влучною стрільбою. Під час бесід у невимушеній обстановці Філоненко мав можливість дізнаватися про те, що цікавило Центр у цій країні.

Одна із проблем, яка стояла перед розвідкою у період перебування розвідників-нелегалів Філоненків за кордоном, полягала у забезпеченні надійного, оперативного і безперебійного зв’язку. Після того, як один зі зв’язкових зарекомендував себе не кращим чином і за наполяганням Михайла Івановича був відкликаний на батьківщину, Центр вирішив перейти у роботі з ними на радіозв’язок. Але навіть потужна компактна радіостанція не могла забезпечити прямий зв’язок з Москвою, країни відділяла дуже велика відстань. Тому спеціально до складу радянської антарктичної китобійної флотилії було включено судно з відповідною апаратурою, яке отримувало зашифровані розвідниками повідомлення і ретранслювало їх далі у Москву. Заради регулярного надходження важливих відомостей керівництво радянської зовнішньої розвідки пішло навіть на такі значні витрати. І це свідчило як про високий рівень роботи самих розвідників, так і про вагу й авторитет розвідки у державі.

Однак постійна нервова робота згодом дала про себе взнаки. У Михайла Філоненка стався інфаркт, і Центр прийняв рішення про повернення розвідників на батьківщину. Для цього були розроблені спеціальна операція і певний маршрут. Всі свої напрацювання і агентуру вони передали іншим розвідникам, які успішно продовжили почату ними роботу без жодних збоїв і провалів.

Кадр із фільму «Полювання на крокодилів»

Після повернення до Радянського Союзу головною була проблема адаптації дітей, які взагалі не знали рідної мови батьків. У Бразилії Ганна народила третю дитину. Історія про те, як вона народжувала за кордоном, згодом дуже зацікавила режисера Тетяну Ліознову і актрису Катерину Градову на зйомках кінофільму “Сімнадцять миттєвостей весни”. Вони неодноразово зустрічалися і розпитували їх про роботу за кордоном, поведінку у різних ситуаціях, про ризик у роботі розвідника, про те, як вдавалося знімати нервове напруження. Не в останню чергу завдяки такому тісному спілкуванню вдалося правдиво відтворити на екрані образи розвідників.

Після курсу лікування і реабілітації полковник Філоненко продовжив службу у центральному апараті зовнішньої розвідки на посаді заступника начальника відділу, що займався підготовкою розвідників-нелегалів. У цьому ж підрозділі працювала і його дружина. У 1963 році вони були звільнені у відставку. Михайло Іванович пішов із життя у 1982 році, Ганна Федорівна – у 1998 році. Лише під час прощання з розвідниками колеги дізналися про те, чим вони займалися за кордоном, окремі епізоди їхньої насиченої професійної кар’єри і про високі нагороди, якими вони були відзначені. Михайло Філоненко був нагороджений орденом Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, багатьма медалями, його дружина – орденом Червоної Зірки, двома медалями “За бойові заслуги” та іншими. Але й сьогодні ще далеко не всі матеріали, пов’язані з їхньою роботою за кордоном, розсекречені.

Втім, завісу секретності нещодавно дещо відкрила Служба зовнішньої розвідки Російської Федерації, поділившись деякими подробицями про діяльність розвідників-нелегалів за кордоном з кінематографістами. На підставі архівних документів Олександр Бородянський, автор сценарії відомих радянських кінофільмів “Афоня”, “Ми із джазу”, “Зимовий вечір в Гаграх” та інших, написав сценарій нового фільму під назвою “Полювання на крокодилів”. Головну роль у ньому грає Сергій Безруков. За зізнанням актора, він завжди мріяв зіграти роль розвідника, і з цікавістю поставився до нової пропозиції. Під час зйомок йому доводиться вдаватися до перевтілень, адже необхідно виглядати спочатку 25-річним, а згодом і 60-річним чоловіком. За попередніми прогнозами, фільм має вийти у прокат наприкінці року.

Олександр Скрипник,
“Камуфляж”, липень 2012 року
(фото з сайту www.svr.gov.ru)

««««