Багатство не для нелегала

Відомий український розвідник Федір Хілько, працюючи під прикриттям у ФРН, став багатієм, але повернувся в тісну радянську квартиру, де таємно «виховав» чимало нових агентів.

1 грудня вітчизняні розвідники — і діючі офіційно, і «нелегали», і ветерани запасу — відзначатимуть 22–гу річницю української зовнішньої розвідки. З цієї нагоди СЗР України та видавництво «Ярославів Вал» презентували нову книгу про пригоди вітчизняних «Бондів». Художній роман «Особлива територія» став дебютним для речника Служби зовнішньої розвідки, журналіста Олександра Скрипника. Усі попередні книжки автора, який не перший рік досліджує історію вітчизняних спецслужб (маючи доступ до унікального архіву та можливість відверто спілкуватися з ветеранами–розвідниками), були написані у жанрі документалістики.

Український «вестерн»

В основу гостросюжетного роману «Особлива територія» покладені реальні епізоди з біографії легендарного розвідника–нелегала Федора Ілліча Хілька, уродженця одного з німецьких поселень поблизу Мелітополя. Тож саме він став прототипом головного героя роману — Федора Хільченка.

«У прагненні сповна відобразити складну, тривалу, напружену, багатоетапну підготовку розвідника до виведення за кордон і його роботу в особливих умовах, показати внутрішній світ героя, осмислити мотиви його вчинків я намагався максимально віддзеркалювати реальні події, — зазначає автор. — Водночас специфіка діяльності розвідки змушувала деякі епізоди показувати завуальовано, не називати всі міста й країни, де перебував розвідник, і осіб, які допомагали йому вирішувати важливі й ризиковані розвідувальні завдання. Зрештою, дещо змінене і прізвище самого головного героя. Тож повністю ототожнювати його з легендою розвідки Федором Хільком не варто».

Олександр Скрипник розповідає, що матеріали до книги збирав упродовж кількох років, вивчав відеоспогади й автобіографічні нотатки Федора Хілька, зустрічався з його сином (який несподівано помер цього року від інфаркту) та іншими близькими родичами, ветеранами розвідки, які добре знали свого колегу, працювали разом з ним, самі за радянських часів готували розвідників–нелегалів або діяли в тих умовах і країнах, як і він.

«Автор має доступ до унікальних матеріалів, тому вже кілька років ми плідно співпрацюємо, — додає директор видавництва «Ярославів Вал» Михайло Слабошпицький. — Для пересічного читача робота розвідника — це дуже сакраментальне, невідоме. Саме тому цей твір є своєрідною сенсацією в літературному просторі, а відтак, роман приречений на успіх! Адже тут є не лише динамічний сюжет, а й якийсь вестерний момент».

Педантичніший за німця

Постать розвідника Федора Ілліча Хілька, дійсно, заслуговує не лише на роман, а й на повнометражний фільм (у СЗР кажуть, що вже замислюються над екранізацією). Як агент–нелегал він провів у різних державах Західної та Центральної Європи загалом сімнадцять років — стільки ж, скільки і літературний Штірліц.

Ветеран–розвідник Василь Ільченко, згадуючи колегу, каже: «Ми в Україні багатьом присвоїли звання Героя України, і щодо багатьох персон окремі випадки такої «героїзації» спричинили дискусії у суспільстві. А от Федір Хілько дійсно заслужив, але виходить, що героєм його вважаємо лише ми, ті, хто його знав. Сімнадцять років бути на чужині, зуміти бути там «своїм» і при цьому досягти таких результатів — це дуже важке завдання!».

Одним з учнів Хілька був і екс–прем’єр та екс–голова СБУ Євген Марчук. Ветерани розвідки, які прийшли на презентацію книги, пригадують, що «Хілько в роботі був педантичнішим, ніж найпедантичніший німець». Хоча й у нього траплялися «проколи». Наприклад, якось виїжджаючи нелегалом до ФРН, він забув замінити задні номери авто з гербом НДР! Про помилку його вчасно повідомив колега, що їхав за ним на іншому авто.

Син робітника цегельного заводу, він народився у німецькому поселенні Дарм­штадт Мелітопольського району Запорізької області. Тут проживало лише кілька українських родин (серед них і родина Хільків), усі ж інші жителі були етнічними німцями. Тому в селі розмовляли німецькою, цією ж мовою викладали й у місцевій школі до середини 30–х років.

У своїх автобіографічних спогадах Федір Ілліч пригадує, як його мати розповідала йому, що першим словом малого було слово «мама», але німецькою! Батьки спочатку дивувалися, а потім зрозуміли, що у німецькомовному середовищі інакше й бути не могло. Бездоганне знання німецької мови, без акценту, згодом позначилося на долі хлопця.

Шістнадцятирічним він таки потрапив на фронт рядовим червоноармійцем і дійшов до Берліна у складі штурмової комсомольської інженерно–саперної бригади вже командиром взводу розвідки. Під час одного з рейдів йому з товаришами вдалося захопити в полон німецького генерала, а потім саме йому довелося бути перекладачем під час допиту. Через досконале знання німецької ним зацікавилася військова контррозвідка. Тож у травні 1945 року він став військовим перекладачем у підрозділах військової контррозвідки Групи радянських військ у Німеччині. Однак хлопець мріяв про інститут та робітничу професію і звільнився з органів держбезпеки.

Утім довго попрацювати на Мелітопольському моторному заводі йому не вдалося. Федора Хілька знову відшукали органи і запропонували стати розвідником–нелегалом. Після спецпідготовки він рік прожив у НДР, вживаючись в образ. Легенда, за якою він мав потрапити у ФРН у ролі втікача на Захід, склалася за цілком несподіваного збігу обставин. Він допоміг молодому німцю подолати залежність від алкоголю, за що мати хлопця переоформила на нього спадщину, яку можна було отримати тільки за умови проживання у ФРН. Сама жінка і її син виїжджати туди не бажали. Так він став «родичем» німецького промисловця, який заповів різні частки своїх прибутків численній рідні.

Радянські розвідники старанно відшліфували легенду прикриття, тож коли Хілько перейшов через «зелений» кордон, численні перевірки не виявили його справжнє походження. Завдяки рекомендаційним листам і залишеній «спадщині» розвіднику вдалося швидко завести необхідне коло знайомств, знайти пристойнее житло і влаштуватися на роботу до фірми, що давала можливість у перспективі вільно роз’їжджати країною та бувати за кордоном, мати виходи на підприємства військової промисловості. Згодом він уже мав репутацію солідного та успішного бізнесмена.

Уже після термінового виведення на Батьківщину на банківському рахунку Федора Хілька у ФРН залишилися лежати триста тисяч дойчмарок (!), які радянські спецслужби так і не чіпали, підозрюючи, що рахунок можуть контролювати іноземні спецслужби. Де згодом поділися ці гроші — невідомо, але автор роману Олександр Скрипник каже, що він як письменник у цьому питанні скористався правом на творчу фантазію.

Ще більших успіхів розвідник досяг під час своїх подальших відряджень за кордон. Його розвіддані неодноразово доповідали керівництву КДБ СРСР, на підставі деяких з них готували доповіді голові КДБ і навіть Генеральному секретареві ЦК КПРС Леоніду Брежнєву! За особистим дорученням Юрія Андропова розвіднику вдалося знайти колишні гестапівські архіви, сховані наприкінці війни в глибоких штольнях гірської місцевості Чехословаччини. Крім важливих документів Третього рейху, там нібито ще мало бути багато золота, предметів мистецтва й старовини. Але скарбів так і не знайшли.

«Щодо того, куди поділися скарби, то тут гріх не пофантазувати. Але про це вже в наступному романі», — інтригує автор Олександр Скрипник.

І наостанок. Коли «багатій» Федір Хілько повернувся в СРСР i побажав працювати у Києві, а не у Москві, його не стали «світити» і не наддали кабінету на Володимирській, 33. Роками розвідник працював… удома, у наданій державою квартирі. Щодня о дев’ятій ранку він вдягав костюм і краватку і чекав у робочому кабінеті на учнів. Майбутніх нелегалів він посвячував у всі тонкощі розвідницького «ремесла».

Іван Леонов,

«Україна молода», 29 листопада 2013 року


««««