Генерал-хорунжий Петро Ліпко Максиму Горькому: «Брехня – це найбільше досягнення радянської влади»

Досі про драматичну долю останнього начальника штабу Армії УНР генерал-хорунжого Петра Ліпка нічого не було відомо. У всіх біографічних довідниках його життєпис обривається 1922-м роком, коли він начебто повернувся з еміграції в Україну. І ось щойно вдалося знайти документи, які проливають світло на останні вісім років життя цієї неординарної й героїчної особистості і щирого українського патріота.

Петро Ліпко, 1918 р.

Петро Ліпко, 1918 р.

Спершу мені до рук потрапила невеличка розсекречена довідка «Про колишн. генерала Ліпка П. І.» в Галузевому державному архіві Служби зовнішньої розвідки України, а невдовзі пошуки привели до Державного архіву в Чернігівській області, де зберігається архівна слідча справа на Ліпка Петра Івановича. І хоч скупі анкетні дані, довідки та протоколи допиту не дають змогу сповна відтворити увесь його життєвий шлях, та все ж нарешті окремі розрізнені епізоди можна скласти докупи.

Соціальне походження: із козаків

В особистій посвідці за 1927 рік зазначається, що Петро Ліпко (у деяких документах фігурує як Липко) народився 16 грудня 1876 року у містечку Бірюч Воронізької губернії. Розбіжності в даті народження, яка досі фігурувала в усіх довідниках (3 грудня), можна пояснити хіба що плутаниною в старому і новому стилях календаря.

В анкетних даних у графі «соціальне походження» Петро Ліпко зазвичай зазначав: із козаків. Про його козацький родовід жодних докладних відомостей у віднайдених документах немає. Відомо лише, що батько майбутнього начальника штабу Армії УНР Іван Ліпко був унтер-офіцером російської імператорської армії і свого часу мешкав у селі Браниця Ніжинського округу на Чернігівщині. Коли і за яких обставин сім’я перебралася до міста Бірюч, достеменно не відомо. Це козацьке поселення належало до Острогозького полку Слобідської України. Воно було засноване козацьким сотником Іваном Медковим у 1705 році разом із козацьким товариством, які переселилися до верхів’їв річки Тихої Сосни, в урочищі Бірючої Яруги.

Петро Ліпко закінчив 2-класне народне училище у слободі Олексіївка Бірюцького повіту, один рік провчився у Воронізькій учительській семінарії, але вчителем стати не судилося. Доля готувала йому блискучу військову кар’єру. Починав він службу рядовим 2-го Закаспійського стрілецького батальйону у місті Ашхабаді, куди невдовзі повернувся уже підпрапорщиком після закінчення Тифліського піхотного юнкерського училища (1899 р.). Згодом став підпоручиком і продовжив службу у 108-му піхотному Саратовському полку (Ковно).

У 1904 році 28-річного поручика Ліпка відряджають до діючої Манчжурської армії і зараховують молодшим офіцером до 2-го Східно-Сибірського стрілецького полку. Наступні два роки стали визначальними у його військовій кар’єрі. Небагатьом вдавалося за такий короткий проміжок часу і в такому чині одержати чотири ордени за відвагу й героїзм на полі бою у безпосередньому зіткненні із супротивником. Супротивником для російської армії тоді були японці, адже йшла Російсько-Японська війна. Після цієї війни мундир Петра Ліпка прикрашали ордени Святої Анни 4-го ступеня, Святого Станіслава 3-го ступеня з мечами і бантом, Святої Анни 3-го ступеня з мечами і бантом і Святого Станіслава 2-го ступеня. І це був лише початок.

Молодого хороброго офіцера взяли на замітку. «З нього вийде добрий командир», – зауважували старші за чином офіцери і не помилилися. Петро Ліпко й сам не збирався зупинятися на досягнутому. Він прагнув довести і собі й іншим, що виходець із козацького роду може не тільки хоробро воювати, а й вміло командувати. У 1908 році він, уже в чині штабс-капітана, вступає до Імператорської Миколаївської військової академії, яку закінчує за 1-м розрядом у 1911 році.

Початок Першої світової війни Ліпко зустрів на посаді старшого ад’ютанта штабу 1-ї Донської козачої дивізії в чині капітана. У штабній роботі він уже почувався як риба у воді, водночас більше тяжів не до паперової, а до реальної роботи – участі в розробці планів бойових операцій, управлінні військами на полі бою. Не дивно, що в один із вирішальних моментів він узяв ініціативу на себе і запропонував найліпший план для атаки, за що був нагороджений орденом Святого Георгія 4-го ступеня (грудень 2015 р.). У поданні до нагородження зазначалося: «… за те, що в боях з 27-го по 29-е квітня 1915 року в районі с. Онут, Баламутівка і Ржавенці, тимчасово виконуючи обов’язки начальника штабу 1-ї Донської козачої дивізії, під сильним артилерійським і стрілецьким вогнем особисто вів спостереження за боєм і, вірно оцінивши обстановку, запропонував начальнику дивізії план атаки 9-м Донським козачим полком сильно укріпленої позиції супротивника, який був здійснений і увінчався повним успіхом…»

Незадовго перед цим Петро Ліпко був удостоєний орденів Святого Володимира 4-го ступеня з мечами і бантом (листопад 1914 р.) і Святої Анни 2-го ступеня (січень 1915 р.), а також мечами до ордена Святого Станіслава 2-го ступеня (серпень 1915 р.).

Подальша служба орденоносця проходила в штабі 9-ї армії, де він, попри інші обов’язки, упродовж певного часу мав стосунок до діяльності військової розвідки – був штаб-офіцером для доручень із несенням служби по військовій розвідці у розвідувальному відділі штабу. Здобуті тоді специфічні навички невдовзі ще знадобляться йому.

А поки що були нові посади й чини. У серпні 1917 року він став полковником. Це був його останній чин в російській імператорській армії. Невідомо, як склалася б його подальша військова кар’єра, якби не Лютнева революція 1917-го року і подальший розпад Російської імперії. Немає сумніву, що вона була б успішною.

Водночас проголошення в Києві Центральною Радою Української Народної Республіки внесло суттєві корективи в життя Петра Ліпка. Молода республіка потребувала кваліфікованих кадрів для свого захисту від зовнішніх загроз. З-поміж інших вибір пав і на полковника Ліпка – нащадка запорозьких козаків, який у своєму оточенні ніколи не приховував, що є українцем, і завжди пишався своїм походженням. У грудні 1917 року він був призначений командиром українізованого 10-го армійського корпусу.

На службі Українській Державі

Командний склад 43-ї піхотної дивізії, у якій Ліпко більше року виконував обов’язки начальника штабу, проводжав полковника до нового місця служби доволі тепло. З цієї нагоди командир дивізії генерал-майор Александров навіть підписав не зовсім стандартний наказ. У ньому зазначалося: «Дорогий і вельмишановний Петре Івановичу, діяльність Ваша в дивізії понад рік настільки щоденно позначалася і відчувалася всіма в дивізії, що немає необхідності мені перераховувати Ваші заслуги перед дивізією. Одне скажу: Ви багато попрацювали на благополуччя і гідність її, проявляючи в бойові критичні моменти свою звичну залізну волю і військовий спокій. Я, співробітники і соратники Ваші, радіємо, що Вас так щасливо підхопили хвилі українського руху і винесли на таку командну височину і міць. Бог у поміч. Від душі бажаємо, щоб цей зліт закінчився цілковитим особистим благополуччям і найбільшою користю для України».

Петро Ліпко (крайній ліворуч) серед українських і польських старшин, м. Рівне, 29 вересня 1919 р.

Петро Ліпко (крайній ліворуч) серед українських і польських старшин, м. Рівне, 29 вересня 1919 р.

Армійський корпус, яким довелося командувати Ліпку, на той час займав позиції на території Румунії, куди його завели перипетії Першої світової війни. Невдовзі від українського військового міністра надійшов наказ перейти через Дністер на українську територію і демобілізувати корпус. На початку березня 1918 року командир без війська прибув до Києва, до Генерального штабу Збройних сил УНР, і доповів про виконання наказу. Після нетривалого спілкування стало зрозуміло, що досвідчений полковник може бути корисним при штабі. Його включили до складу організаційної комісії з формування нового українського війська. Але та комісія була лише на папері і жодними конкретними справами не займалася. Ліпку було це не до снаги, він прагнув реальної роботи.

На початку червня 1918 року, уже за  Гетьманату,  його  призначають  в. о. начальника 2-ї пішої дивізії Армії Української Держави, яка дислокувалася у Житомирі. Як кадровий військовий він прихильно ставився до колишнього генерала царської армії гетьмана Павла Скоропадського і до останку підтримував гетьманську владу. Коли почалися антигетьманські повстання, він очолив Волинський добровольчий офіцерський загін, що протистояв військам Директорії. Було це в листопаді 1918 року, а 18 грудня він потрапив у полон і перебував під арештом та судом за спротив Директорії УНР.

Добре, що у тій заплутаній обстановці новій владі вистачило здорового глузду у всьому спокійно розібратися і не вдаватися до крайніх заходів. Адже Петро Ліпко перш за все підтримував ідею незалежності України, а це було визначальним. До того ж фахівців із такими знаннями й досвідом у новій українській армії було не густо. Йому пропонували різні посади, як то очолити штаб Чернігівської групи петлюрівської армії, що діяла на Лівобережжі. Але він не поспішав із прийняттям рішення.

Зрештою, з урахуванням причетності в минулому до служби у військовій розвідці російської імператорської армії, Ліпку в лютому 1919 року запропонували долучитися до організації розвідувальної діяльності українського війська. У одних документах того періоду згадується про його перебування на посаді помічника начальника розвідчого відділу армії, в інших зазначається, що він фактично керував Розвідочною управою Генштабу Армії УНР. Зрештою, важливо не те, як офіційно звучала посада, а чим він займався по суті.

У період Директорії УНР військова розвідка України мала доволі розгалужену організаційну структуру. Функціонував її центральний апарат, регіональні органи, відповідні підрозділи штабів дивізій, корпусів, бригад, підрозділи польової розвідки, школа підготовки агентури та інші. Усім цим господарством слід було вміло управляти й своєчасно забезпечувати керівництво Генштабу розвідувальною інформацією стратегічного і тактичного характеру.

Петро Ліпко добре зарекомендував себе на цьому поприщі і загалом уже непогано розбирався в тому, що відбувається на теренах військових дій в Україні і поза її межами. З урахуванням цього його спершу включили до складу військової делегації УНР на переговорах з польським командуванням про досягнення перемир’я, а з 17 липня 1919 року призначили керівником делегації. Ці переговори, що проходили у Львові, були непростими, та все ж вдалося досягти порозуміння і припинення бойових дій між військами УНР і Польщі, а через рік підписати союзну Варшавську угоду.

Після виконання цієї дипломатичної місії Петро Ліпко перебував у штабі Головного Отамана і виконував різні доручення. У травні 1920 року його призначили начальником штабу Дієвої армії УНР. 5 жовтня того ж року він був підвищений до рангу генерал-хорунжого. Напевне, це був один із найважчих періодів у історії УНР і у військовій кар’єрі самого Ліпка. Під натиском більшовицьких військ знесилені частини української армії поступово відходили на захід. У листопаді 1920 року після тяжких боїв з Червоною армією перейшли і були інтерновані польською владою.

Невдовзі у таборах для інтернованих розпочалася реорганізація армії УНР. Командування прагнуло зберегти структуру війська, створити більш-менш прийнятні умови для повноцінного суспільно-політичного та культурного життя, серед вояків культивувались ідеї збройного визволення України. У цьому процесі на перших порах брав активну участь і Петро Ліпко. Після складання повноваження начальника штабу він у листопаді 1921 року був призначений командувачем Запасних військ УНР. Але це командування тривало недовго.

Саме в цей час трагічно завершувався Другий зимовий похід нечисленного українського війська на окуповану більшовиками українську територію. Про підготовку до нього генерал-хорунжого Ліпка жодних відомостей немає, як і про його ставлення до цієї відчайдушної і ризикованої операції.

Подальші відомості про долю Ліпка донедавна були доволі скупими. У них йшлося про те, що він «за нез’ясованих обставин звернувся у радянське посольство у Польщі, заявивши про своє бажання повернутися до Радянської Росії. На початку жовтня 1922 р. виїхав до Радянської Росії. Подальша доля невідома, слідів перебування П. Ліпка в Радянському Союзі виявити не вдалося». А ще зазначалося, що «серед інтернованих військ УНР у Польщі поширювалася чутка, що одразу після перетину радянського кордону П. Ліпко був арештований і відправлений до концтабору».

А що ж було насправді?

«Механічний громадянин»

Петро Ліпко дійсно виявив бажання повернутися на Батьківщину. Про це знаходимо його свідчення в одному з архівних документів: «В грудні 1921 р. я, дізнавшись про амністію і необхідність реєстрації в радянському консульстві, щоб не бути позбавленим громадянства, на початку 1922 р. прибув у Варшаву і подав відповідні документи з проханням дозволити мені повернутися в Росію». Такий дозвіл він невдовзі отримав і в жовтні 1922 року з дружиною Тетяною і сином Вадимом приїхав у село Браниця Бобровицької волості Козелецького повіту Чернігівської губернії. Звідти походив його рід і там мешкали його родичі.

Село зустріло його насторожено. Ще б пак! Колишній офіцер царської армії і петлюрівський генерал! Він і сам це усвідомлював, тому намагався триматися в тіні. Лише з близьким оточенням дозволяв собі більше відвертості. Потихенько призвичаювався до мирного плину життя. І все б нічого, якби не найбільша проблема: колишній генерал з вищою військовою освітою, знанням німецької, французької і польської мов, з досвідом командування дивізіями і арміями не міг ніде влаштуватися на роботу, аби хоча б безбідно існувати й годувати сім’ю.

Він уже ладен був на будь-яку роботу. Працював то охоронцем зсипного пункту Бобровицької заготконтори, то сезонним робітником, то нічним сторожем чи табельником на тій же Бобровицькій цукроварні. Через нестачу коштів бідував, але нічого не міг подіяти. Аж якось зібрався й поїхав до Москви. З великими потугами відшукав там знайомих, з якими навчався в Імператорській Миколаївській військовій академії і яких радянська влада залишила на службі, зокрема і в Військовій академії робітничо-селянської Червоної армії. Сподівався, що вони допоможуть влаштуватися на викладацьку роботу. Але зась! Щойно дізнавалися про його службу в петлюрівській армії і перебування за кордоном у поляків, як двері перед ним зачинялися. Вернувся ні з чим. А ще й додав собі клопоту через цю поїздку – потрапив на гачок місцевих чекістів із Ніжинського окружного відділу ГПУ.

Обкладинка справи Ніжинського окружного відділу ГПУ УСРР зі звинуваченням Ліпка П. І. в антирадянській діяльності

Обкладинка справи Ніжинського окружного відділу ГПУ УСРР зі звинуваченням Ліпка П. І. в антирадянській діяльності

До нього чекісти й раніше придивлялися, а тепер і поготів. Просто руки до села Браниці не завжди дотягувалися. Хоча воно й було на особливому оперативному рахунку. Тут ще у 1918 році зорганізувався загін «Вільного козацтва» у кількості 60 – 70 осіб. За радянської влади колишні вільні козаки почали виявляти невдоволення політикою «воєнного комунізму» на селі, що фактично перетворилася на грабунок селян та червоний терор. На початку грудня 1919 року у Браниці створили повстанський загін. Озброївшись гвинтівками й вилами, повстанці вбили 11 представників радянської влади включно з головою сільради. Але каральний більшовицький загін невдовзі жорстоко розправився з непокірними.

Ті події ще не вивітрилися з пам’яті, тому чекісти пильнували, аби нові паростки невдоволення не проявилися з новою силою. Поява в селі колишнього петлюрівського генерала, звісно ж, неабияк збентежила їх. До нього почали шукати різні підходи, зустрічатися під різними приводами. Як свідчать архівні документи, з нього хотіли зробити слухняного агента, який би давав інформацію стосовно колишніх петлюрівців. Навіть придумали йому псевдо, яке фігурує у справі, – «Бувалий». Але насправді бувалий і не в таких перипетіях Петро Ліпко виявився їм не по зубах. Він щоразу уникав надокучливих візитерів, а коли вони спробували натиснути на нього, «почав відповідати листами лайливого характеру».

Про  це  йдеться у  довідці уповноваженого особливого відділу ГПУ під назвою  «Про колишн. генерала Ліпка П. І.» з Галузевого державного архіву СЗР України, зі справи на колишніх діячів уенерівської розвідки. «Така поведінка Ліпка, – зазначається у документі, – спонукала нас … почати його розробку, причому до нас почали надходити агентурні свідчення про антирадянські прояви Ліпка». Оперативна справа на Ліпка поступово наповнювалася новими матеріалами. Зрештою, 26 січня 1930 року у скромний будиночок на околиці Носівки Ніжинського округу, де він мешкав упродовж останніх двох років, працюючи землеміром при окружному земельному відділі, прийшли з обшуком.

Серед вилученого чекістами були світлини Ліпка минулих років у колі українських і польських офіцерів, книги, листи, грошові купюри періоду УНР, орден Святого Георгія 4-го ступеня, єдина нагорода, що збереглася в нього, і, найважливіший для слідства доказ контрреволюційної антирадянської діяльності – лист письменнику Максиму Горькому. Цей рукописний лист на чотирьох сторінках знайшли серед різних особистих документів. Він   найяскравіше характеризує погляди, настрої і переконання Петра Ліпка. Ні радянська пропаганда, ні намагання місцевих чекістів його переінакшити, ні страх перед можливим покаранням – ніщо не стало на заваді написання цього відвертого, різкого, гнівного і публіцистичного послання до Горького у відповідь на статтю того в газетах «Правда» й «Известия» під заголовком «Механічним громадянам» СРСР».

Цю статтю пролетарський письменник написав у 1928 році після того, як на запрошення радянського уряду і особисто Йосипа Сталіна відвідав Радянський Союз, де він не був з 1921 року. Горького упродовж п’яти тижнів возили різними регіонами й демонстрували йому досягнення соціалістичного ладу на заздалегідь підготовлених об’єктах. Після цього він повернувся на орендовану віллу в Італію, де постійно мешкав, і написав цикл нарисів про те, як добре живеться радянським робітникам і селянам, навіть схвально відгукнувся про утримання й перевиховання в’язнів таборів у Соловках. Низка критичних листів, які надійшли на його адресу після виходу цих нарисів, від тих самих робітників і селян, які прагнули розкрити очі письменнику й показати реальну картину, на жаль, ні в чому не переконали письменника. Понад те, він невдовзі у відповідь написав статтю «Механічним громадянам» СРСР», яка й зачепила за живе Петра Ліпка.

«Механічними громадянами» Горький називав обивателів, скептиків, песимістів і «ворогів трудового народу», які нібито механічно, формально стали громадянами СРСР, а не по духу й за велінням серця, і займалися критиканством. У своєму посланні Петро Ліпко зізнається, що нині й він може зарахувати себе до цієї категорії громадян. А далі на конкретних прикладах розповідає про те, що письменник не побачив: про бідність, безробіття, величезні податки й побори, голодування, про те, що в Кремлі нові правителі зайняли царські палаци, оточили себе, як і їхні попередники, охранкою, міліцією, ГПУ й знущаються над народом і відверто брешуть.

«Брехня, – писав він, – це найбільше досягнення Радянської влади. Брехня від початку і до, напевне, буде до кінця (недалекого вже) Радянської влади… Фабрики робітникам – брехня, земля селянам – брехня, самокритика – брехня, та й усього не перерахуєш, занадто багато часу потрібно. Це всі тепер зрозуміли, і нікого не переконаєш у зворотному, повірили у запалі гніву народного і прийняли за своїх, а виявилися обманутими. Селяни прямо кажуть з приводу колективізації – це повернення кріпосного права… Всі будемо батраками, всі ходитимемо на вічну барщину». А далі – ніби крик душі: «І горе буде брехунам в судний день, в день народного гніву. Але біда не в цьому, а в тому, що із цієї великої, але нещасної держави, нові хижаки колонію нову утворять».

Петро Ліпко радить Максиму Горькому тихцем від усіх і вся згадати дні своєї молодості й податися зі свого палацу на буржуазному острові Капрі на дно, в народ. «І поштовхайтеся там хоча б місяців 3 як безробітний у радзакладах, – радить він, – ось і дізнаєтеся про всі «досягнення». І на завершення додає: «А Ви там у Москві нам тлумачите повсякчас про небесне: «підвищення в людях волі до життя, підвищення ненависті до дійсності, успадкованої нами від минулого».

Цей лист був як вибух бомби. І хоч пройшло вже два роки від дати його написання (жовтень 1928 р.), цього було достатньо, щоб заарештувати Петра Ліпка і звинуватити в антирадянській діяльності. Цікавою й красномовною є реакція колишнього генерал-хорунжого на всі звинувачення, і це, певне, найкраще вияскравлює його риси характеру. На допитах він навіть не намагався в чомусь виправдовуватись, не розкаювався, не відступив від свої слів і не поступився своїми переконаннями.

«Кого ви мали на увазі, коли писали, що з Кремля треба вигнати всіх бар-самодурів марксистського штибу?» – запитував у нього слідчий. «Під цим я мав на увазі радянський уряд», – відповідав він.

«Стосовно питання про брехню… Що ви цим хотіли сказати?» – цікавилися в нього. «Я думав цим сказати, що озлоблені селяни піднімуть повстання і швидко повалять Радянську владу».

І нарешті одне з останніх запитань, яке цікавило слідчих: «Про кого ви казали, коли писали: «охранкою останнього радзакладу?» «Це я казав про ГПУ», – не криючись, відповідав Ліпко.

Ця фраза у протоколі допиту двічі підкреслена червоним олівцем і біля неї поставлено три знаки оклику. По суті, це вже був вирок. Слідство тривало недовго. По суті, як такого слідства й не було. У тоненькій слідчій справі немає жодних свідчень чи документальних підтверджень «антирадянської діяльності» Петра Ліпка, лише лист Максиму Горькому і протокол допиту звинуваченого, датований 3 лютим  1930 року. А наступного дня Ніжинським окружним відділом ГПУ вже винесено цинічну постанову: «Направити до Судової Трійки при Колегії ГПУ УСРР з клопотанням про застосування до Ліпка вищої міри соціального захисту – розстрілу».

27 лютого 1930 року ця Судова Трійка винесла очікуваний вирок: «Ліпка Петра Івановича розстріляти». Про дату виконання вироку в справі інформації немає. В архівних документах лише зазначається, що це сталося у березні того самого року.

У серпні 1989 року Чернігівською прокуратурою винесено рішення про реабілітацію Петра Ліпка. Цікаво, що у висновку фігурує прізвище «Лінько». Напевне, друкарка зробила помилку. Але передруковувати не стали. Від руки закреслили і вище кульковою ручкою написали: «Ліпко». Про незнаних борців за незалежність України у ті, радянські часи, ніхто нічого не знав. Їхні прізвища не були на слуху, не фігурували ні в музейних експозиція, ні на меморіальних дошках, ні в шкільних підручниках. Але непідкупний час усе розставляє на свої місця…

Олександр Скрипник,
дослідник історії спецслужб,
радник Голови Служби зовнішньої розвідки України


««««