Лев Ребет. Ідеолог існування незалежної України в сім’ї європейських народів

У Галузевому державному архіві Служби зовнішньої розвідки України зберігаються документи, які дають змогу доповнити й уточнити деякі загальновідомі факти про життя і діяльність Лева Ребета, одного з лідерів українського визвольного руху в XX столітті, який розробляв історичне, політичне й правове підґрунтя для становлення вільної, незалежної України в сім’ї європейських народів.

Нині на тлі інтеграції України до європейського співтовариства ціла низка ідей Лева Ребета набула нової актуальності, а цитати з його праць стали пророчими для української нації. У одному з наукових досліджень у 1950-ті роки він писав: «Український народ, будучи в Східній Европі народом з найстаршою хліборобською культурою, має дані бути також речником передових думок людства на тих просторах. Україна може і повинна стати зразком політичної культури для всього оточення й замість тиранії, що сторіччями на Сході репрезентувала російська – біла і червона – імперія, показати зразок модерної демократичної держави, де свобода і гідність людини не є порожнім звуком…»

Лев Ребет науково досліджував питання нації, зокрема, захистив докторську дисертацію на тему «Держава і нація», видав друком книги «Формування української нації», «Теорія нації» та інші. Він обґрунтував ідею формування української нації на політичній, культурній, психологічній, а не суто етнічній основі, відстоював тезу про консолідацію суспільства на базі національної ідеї, робив наголос на залежності розвитку нації від забезпечення нею прав особи.

Він і його однодумці відстоювали ухвалену 1943 року нову програму ОУН, головним гаслом якої було «Свободу народам, свободу людині!» і яка, власне, дублювала гасло Атлантичної хартії, з якою союзники воювали проти нацизму.

Він був одним iз найпотужніших інтелектуалів у середовищі ОУН. Не дивно, що саме він викликав у Москви особливу ненависть і став об’єктом спеціальної операції КДБ СРСР. Агент Богдан Сташинський, якому на Луб’янці дали завдання із його ліквідації, зізнався згодом на суді, що куратори представляли майбутню жертву як «теоретика політичної еміграції» українців і наголошували, що він небезпечніший для СРСР ніж Степан Бандера.

Як свідчать документи з архіву розвідки, інформацію про Лева Ребета цілеспрямовано почали збирати після завершення Другої світової війни. У витягу із орієнтування МДБ УРСР «Про діяльність організації українських націоналістів (ОУН) за кордоном», датованого червнем 1946 року, наводяться список і характеристика членів «Закордонного бюро ОУН». У документі зазначено: «Ребет Лев – «Кліщ», член бюро, один із видатних керівних оунівців, перебував у заточенні в німців разом із Бандерою та іншими. За наявними даними, мешкає в м. Відень» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10488. – Арк. 3).

 В іншому документі повідомляється, що встановленню місцезнаходження сім’ї Ребета МДБ надає «виключно важливого значення». У зв’язку з цим ставиться завдання: «Необхідно вжити всіх заходів для розшуку і затримання Ребета» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10488. – Арк. 20).

17 липня 1946 року 1 управління (зовнішня розвідка) МДБ УРСР завело на Л. Ребета справу-формуляр і почало накопичувати на нього інформацію. Поступово справа наповнювалася відомостями біографічного характеру на головного фігуранта і його близьких родичів, матеріалами про політичну і громадську діяльність.

Зібрана інформація свідчила про те, що Лев Ребет народився 3 березня 1912 року в м. Стрий. У юнацькі роки став членом Організації українських націоналістів і навіть очолював провід ОУН у Стрийському окрузі, невдовзі став провідником крайової екзекутиви ОУН у Західній Україні. За проведення підпільної діяльності заарештовувався польською владою і відбував покарання у в’язниці в Березі-Картузській.

 У довідці 1 відділу КДБ при Раді Міністрів УРСР «На українського націоналіста Ребета Лева» зазначається:

«У 1939 році він прибув у місто Краків, де працював адвокатом, а вже у 1940 році займав керівне становище в ОУН-бандерівців. Був учасником другого конгресу ОУН-бандерівців, який відбувся в березні 1941 року.

Після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз прибув до міста Львів, де увійшов до створеного бандерівцями т. зв. «Українського уряду» як заступник голови «державного правління».

15 вересня 1941 року Ребет разом з іншими керівними членами ОУН був заарештований німцями, понад рік утримувався в краківській вʼязниці «Монтелюпих», а потім до 1944 року – в концентраційному таборі «Освенціум» (за іншими відомостями, він утримувався в концентраційному таборі в Оранієнбурзі поблизу Берліна)» (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10488. – Т. 1. – Арк. 189).

У документі не робиться акцент на тому, за що саме був заарештований Ребет. Відтак відомо, що він, як і інші провідні діячі ОУН, відмовився від відкликання Акта відновлення Української Держави, проголошеного у Львові 30 червня 1941 року, за що й був репресований.

Принциповість із визначальних питань політичного життя і національно-визвольної боротьби він проявляв неодноразово. Відтак його обирали головним суддею Закордонних частин ОУН, він був одним із керівників ОУН(р). Але невдовзі внаслідок численних партійних конфліктів Лев Ребет відійшов від ОУН(р) і разом зі своїм соратником і однодумцем Зеновієм Матлою сформував так звану демократичну опозицію і створив нові керівні органи Закордонних частин ОУН. З огляду на наявність двох провідників прихильників цього крила ОУН – так званого ОУН(з) – їх назвали «двійкарями».

На той період уже впродовж десяти років на Ребета вели оперативну справу. Чимало місця в ній відведено встановленню його місця проживання за кордоном, конкретних адрес, близьких знайомих, через яких можна було б збирати інформацію про його погляди, плани й наміри. Такі матеріали регулярно отримували від закордонної агентури.

Так, у матеріалах справи йдеться про те, що після звільнення з концтабору Ребет упродовж певного часу мешкав у Братиславі, а згодом у Відні. Під час одного з бомбардувань міста він був контужений, а його дружина Дарина отримала поранення. Невдовзі сімʼя перебралася до Мюнхена. Ребет нарівні з політичною активно займався науковою, викладацькою, публіцистичною діяльністю. Він захистив докторську дисертацію, став професором державного права Українського вільного університету, головним редактором суспільно-політичного журналу «Український самостійник».

Він брав участь у багатьох наукових конференціях, форумах, дискусіях, де наполегливо відстоював українське питання, популяризував історію України, розповідав про особливості розвитку української нації, давав рішучу відсіч тим, хто намагався перекрутити й спотворити історичні факти.

Серед архівних документів розвідки зберігається витяг зі статті в газеті «Сучасна Україна» (№ 6 (108) від 20 березня 1955 року) про наукову конференцію на тему «Національна політика СРСР від початку Другої світової війни до нинішнього часу». Автор статті акцентує увагу на ґрунтовній доповіді професора Л. Ребета «Походження українців, росіян і білорусів у світлі сучасних совєтських теорій».

«На основі радянських джерел, – зазначає автор, – проф. Ребет зміг зробити докладний і глибокий аналіз сучасних радянських теорій про походження українців, росіян і білорусів, які дуже часто, всупереч дослідженням і матеріалам радянських вчених, підпорядковані вимогам радянської політики. Сучасна тенденція радянської науки спрямована на те, щоб показувати не лише спільне походження цих трьох народів, але й змістити формування українського й білоруського народів у пізніші століття. Всупереч цьому і нерідко на підставі радянських джерел можна довести, що розвиток цих народів відбувався різними шляхами, особливо якщо врахувати, що формування української народності почалося вже у VI столітті і досягнуло першого завершення в Київській державі у IX столітті».

І завершується публікація такою тезою: «Проф. Ребет вірно зазначив, що радянська наука, яка нині перебуває під подвійним гнітом комуністичного догматизму і російського шовінізму, може лише випадково зробити об’єктивну наукову оцінку» (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10488. – Т. 1. – Арк. 129–130).

Під час доповіді вчений сміливо й аргументовано заочно полемізував з діячами науки. Він показав очевидну теденційність їхніх досліджень, довільність російської імперіалістичної думки, скріпленої більшовицькою діалектикою, в інтерпретації явищ історії, необґрунтованість і упередженість у трактуванні питань походження східноєвропейських народностей.

Лев Ребет завжди перебував на позиціях українського державника, який бачив свою місію в поборюванні російського шовінізму, здобутті національної незалежності для України, усуненні загроз комуністичного тоталітаризму не лише на рідних теренах, але й у всьому світі. Він добре усвідомлював, що друковане чи виголошене слово є основним засобом організації народу до боротьби проти поневолення, популяризації ідей визвольного руху, роз’яснення програми цього руху серед світової громадськості. Цю відповідальну місію він виконував пристрасно і талановито.

Такі виступи, книги й публікації Лева Ребета, а їх було чимало, неабияк турбували керівництво КДБ у Москві. Тож не випадково його вважали одним із найнебезпечніших ідейних ворогів. Спершу радянські спецслужби розробляли й планували операцію з його викрадення в Мюнхені, де він мешкав, а після невдалих спроб убили 12 жовтня 1957 року. Це зробив радянський агент Богдан Сташинський, застосувавши спецзасіб із отруйною речовиною.

Самих подробиць проведення цієї операції у матеріалах справи, яка зберігається в архіві СЗРУ, немає. Ці свідчення, як і багато інших, в яких відображені спеціальні заходи НКВС-МДБ-КДБ з фізичного знищення активних діячів українського національно-визвольного руху, знаходяться в Москві – за місцем планування цих злочинів проти українського народу.