Микола Капустянський. За крок від спланованого вбивства агентами МДБ СРСР. Частина 1.

Служба зовнішньої розвідки України публікує унікальні, досі невідомі широкому загалу матеріали про надсекретну операцію органів МДБ СРСР на початку 1950-х років із ліквідації одного з лідерів української еміграції, талановитого воєначальника Армії УНР, міністра військових справ уряду УНР в екзилі, одного з керівників ОУН генерала Миколи Капустянського. Про особливу секретність свідчить те, що низку документів виконували лише від руки в одному примірнику і зберігали окремо в додатку до справи, а згодом – у спеціальному пакеті в архіві радянської розвідки у Москві. Апробовані в цій операції схеми, способи й засоби вбивства пізніше були вдосконалені і застосовані органами КДБ СРСР під час ліквідації очільників ОУН Лева Ребета у 1957 році та Степана Бандери у 1959 році.

Частина 1. Вистежити

Прізвище Капустянського фігурує у багатьох оперативних справах ДПУ, ОДПУ та НКВС СРСР за 1920–1930-ті роки на активних діячів української еміграції. Це й не дивно, адже генерал був у гущі подій ще в роки Української революції 1917–1921 років, коли більшовики неодноразово потерпали від його вмілих дій організатора визвольної боротьби.

Улітку 1917 року він став одним з ініціаторів формування українських військових частин у російській армії. Тоді ж очолив штаб першої дивізії Першого Українського Корпусу під командуванням Павла Скоропадського. Невдовзі став начальником штабу Північно-Західного фронту, де тривали запеклі бої з більшовиками. За Директорії УНР виконував обов'язки Головнокомандувача з військових операцій та обіймав інші посади в Генеральному штабі Армії УНР. У 1919 році очолював оперативні відділи об'єднаних армій Української Народної Республіки та Української Галицької Армії під час спільного походу на Київ і Одесу. Тоді брав участь у розробці плану наступальної операції, завдяки чому було визволено майже всю Правобережну Україну та Київ від більшовиків.

Після відходу решток українського війська за кордон брав участь у вишколі українських вояків у польських таборах для інтернованих, щоб зберегти навички і бойовий дух для відновлення незалежності України. Із 1923 року проживав у Парижі, де згодом був обраний головою Української громади у Франції, при якій діяло товариство колишніх вояків Армії УНР. Був одним із засновників Українського воєнно-історичного товариства, членом Української Військової Організації (УВО), очолюваної полковником Євгеном Коновальцем. У 1929 році став учасником Першого конгресу українських націоналістів у Відні, де був обраний заступником голови президії конгресу. У подальшому в керівних органах ОУН займався переважно військовими питаннями, розробляв основні програмні засади ОУН у сфері військового будівництва, очолював Військову референтуру Проводу українських націоналістів (ПУН) та обіймав інші посади.

Такий послужний список не міг бути непоміченим для органів ОДПУ СРСР, які в той період розгорнули активну роботу проти українських емігрантських організацій. Насамперед стеження вели за лідерами. В одному з перших документів, долучених до справи, одразу виокремлено М. Капустянського як важливу і впливову фігуру в емігрантському середовищі, на якого слід звернути особливу увагу.

Це лист, датований січнем 1934 року, від заступника начальника Іноземного відділу ОДПУ СРСР Абрама Слуцького до начальника Іноземного відділу ДПУ УСРР Володимира Кареліна. У ньому йдеться про таке: резидентура радянської розвідки у Парижі отримала інформацію про те, що представники УВО Є. Коновалець, Р. Сушко, Р. Ярий та Є. Ляхович ведуть переговори з японцями, щоб створити в Маньчжурії представництво УВО, яке мав очолити М. Капустянський. Роботу там мали організовувати у так званому Зеленому Клині (територія на Далекому Сході СРСР, де компактно проживали українці), а також у частинах Особливої Далекосхідної Армії, де служило багато українців. «У зв’язку з цим, – зазначалося в документі, – становить великий інтерес вербування генерала Капустянського або особи, близької до нього».

Водночас повідомлялося, що оперативні джерела характеризували М. Капустянського «як людину дуже освічену, культурну і у переконаннях своїх тверду і чесну». Тобто малося на увазі, що таку особу завербувати непросто, потрібно шукати якісь слабкі місця, працювати з близьким оточенням, родичами, зокрема вивчати його дружину.

«У зв’язку з викладеним просимо повідомити, – йшлося в листі, – чи маєте ви матеріали про Капустянського чи Капустянську, які свідчили б «за» чи «проти» цього вербування, а також про родинні зв’язки в СРСР самого Капустянського. У подальшому листуванні Капустянського і Капустянську називатимемо «Кочан» і «Цвєтная» (ГДА СЗР України. –     Спр. 10693. – Т. 1. – Арк. 11–11 зв.).

Відтак і оперативна справа дістала назву «Кочан». Із подальшого листування стало зрозуміло, що завербувати Капустянського буде непросто, навіть неможливо. Тож від цього задуму відмовилися і почали ретельно стежити за ним і збирати досьє. Із документів, які в різні роки потрапляли до справи, велику цінність становлять відомості на нього із послужного списку, що зберігалися в архівах Російської імперії, спогади тих, хто пліч-о-пліч служив із ним, характеристики, зроблені близьким оточенням, інформація про близьких родичів, агентурні повідомлення.

Так, на запит до Центрального Державного Військово-Історичного Архіву, який перебував у підпорядкуванні НКВС СРСР, було отримано довідку на підставі послужного списку підпоручика 105-го піхотного полку Капустянського Миколи Олександровича, складеного 31 січня 1907 року. У документі зазначається дата народження – 5 лютого 1879 року. Досі в різних дослідженнях фігурували інші дати: 1 лютого 1879 року,  6 лютого 1880 року, 30 березня 1881 року, 12 квітня 1881 року. Із місцем народження розбіжностей немає. Майбутній генерал народився у старовинному козацькому селі Чумаки Томаківської волості на Катеринославщині (нині – Томаківський район Дніпропетровської області) в сім’ї священика.

За вказівкою з Центру чекісти розшукали всіх близьких родичів М. Капустянського, які жили в СРСР. На них завели облікові справи як «на родичів члена Центрального Проводу ОУН». В одному з документів зазначається, що «вирішується питання про їхній арешт або виселення».

Цікавими є характеристики на М. Капустянського в оперативних документах. Зокрема, зазначається, що він у різні періоди був близьким як із Павлом Скоропадським, так і з Симоном Петлюрою. Петлюра нібито ставився до нього особливо прихильно як до вихідця із сім’ї священика і як до особи, яка першу освіту також здобула в духовній семінарії. А ще – за його демократичність і самостійність у прийнятті рішень.

«Слід безумовно назвати його людиною культурною і освіченою, – ідеться в одному з документів, – яка не зациклена на маршируванні, хоч і закінчила Військову академію, а цікавиться багатьма питаннями суспільного і технічного характеру. Глибоко вірить, навіть не сумнівається в колосальних продуктивних силах України і возз’єднанні її із Заходом, у велике її значення в басейні Чорного моря і до глибокої півночі. А головне – в самостійність» (ГДА СЗР України. –  Спр. 10693. – Т. 1. – Арк. 89).

Наголошується, що його зв’язки і конкретні справи з українського питання не обмежувалися участю у військових гуртках і об’єднаннях, а сягали далі порівняно з діячами, які тоді посідали певне місце у політиці УНР. Зазначається, що після 1920 року він мав пропозиції піти на службу до польського війська. Але від цього категорично відмовився. З іншими організаціями антирадянського характеру, які не належали до української орієнтації, жодних справ не мав.

Водночас у справах організаційних, як свідчать інші архівні документи, М. Капустянському доводилося контактувати з представниками російської емігрантської організації РОВС (Російського загальновійськового союзу), яка об’єднувала колишніх вояків Білої армії. Так, у квітні 1934 року у Парижі відбувся обмін думками з українського питання між представниками РОВС та ОУН. Від імені ОУН участь брав М. Капустянський. Характерними є його висловлювання на тій зустрічі. «В чому сила російської еміграції? – цитував його слова закордонний агент ОДПУ СРСР. – Ми її не бачимо, про що ми можемо з ними говорити… Наші завдання різні».

Далі йдеться про те, що М. Капустянський відкидав будь-які можливості співробітництва з російською еміграцією. «Якби українцям довелося вести збройну боротьбу із очищення своїх земель від влади «москалів», – заявляв він, – і одночасно російські національні сили почали б боротьбу за повалення Радвлади, то на території України не знайшлося б місця для російських частин, звідки вони могли б розгорнутися» (ГДА СЗР України. – Спр. 10693. – Т. 1. – Арк. 115).

Такі висловлювання і дії М. Капустянського не могли залишитися поза увагою органів ОДПУ. За ним посилили стеження через закордонні оперативні джерела. Ті доповідали, що він тісно співпрацює з Є. Коновальцем і повністю переключився на організацію військової справи в ОУН, але не пориває зв’язків із генералами В. Сальським, В. Кущем, В. Петрівим та іншими, які долучилися до роботи Генерального штабу Державного центру УНР в екзилі, а також із представниками гетьманського руху.

Відтак повідомляли, що з огляду на такі широкі зв’язки і авторитет в різних колах української еміграції Є. Коновалець послав його до США і Канади. Це сталося у 1935 році. І то була не одна поїздка. М. Капустянський мав завдання сприяти поширенню ідей національного руху і створенню філій українських націоналістичних організацій. Але не тільки. За океаном він займався збиранням коштів на організацію боротьби з відновлення самостійної України. Про це згадується в низці повідомлень, у яких йдеться про надходження на його банківський рахунок у Парижі 400 фунтів стерлінгів, 33 тисяч французьких франків та інших коштів. Також згадується про участь М. Капустянського разом із членом Проводу ОУН Миколою Сціборським у підготовці переговорів із торговельно-промисловими колами Бельгії про отримання 1 мільйона франків для ОУН.

У спецповідомленнях із цього приводу зазначалося, що НКВС вживав рішучих заходів для недопущення таких контактів і припинення активності окремих лідерів ОУН. Насправді це означало ліквідацію. Першим у той період від рук співробітника НКВС Павла Судоплатова загинув Євген Коновалець у травні 1938 року. Прізвище Судоплатова фігурує у багатьох документах оперативної розробки М. Капустянського. До генерала підступалися дедалі ближче, навіть розробили заходи із вербування дружини. На заваді стала Друга світова війна, яка внесла корективи в роботу органів НКВС проти українських закордонних центрів, а окремі їхні діячі на певний час випали з поля зору.

У документах довоєнного періоду ще згадується про поїздку М. Капустянського в січні 1939 року до столиці Карпатської України м. Хуст, участь у 1939 році у ІІ Великому зборі ОУН у Римі, про його входження до мельниківського крила ОУН, про призначення керівником військового штабу Проводу ОУН, який у квітні 1940 року перебрався до Кракова, про те, що він разом з іншими посадовцями виступав за зміну політичної орієнтації з Німеччини на Англію і Францію.  

Про те, де був і чим займався М. Капустянський в роки Другої світової війни, органи НКВС почали дізнаватися уже з травня 1944 року, коли на нього завели нову справу-формуляр. У її матеріалах зазначається, що після окупації України він у 1941 році приїхав до Києва як член Української Національної Ради, де організував Українське військове товариство імені гетьмана Полуботка, до якого увійшли здебільшого вояки Армії УНР. Після ліквідації гітлерівцями Української Національної Ради і арештів українських націоналістів подався до Рівного, а звідти – до Львова. Там на початку 1944 року був заарештований гестапо, невдовзі звільнений і упродовж певного часу перебував під наглядом. Подробиці цього не розкриваються.

В архівних матеріалах згадується лише про арешт М. Капустянського у Львові. Водночас у інших джерелах зазначається, що його ще у 1942 році гестапо заарештовувало в Києві разом з активними членами ОУН, серед яких була й Олена Теліга. Тоді завдяки зусиллям колишнього командира 7-ї Львівської бригади Української галицької армії, яка брала участь у Київській операції 1919 року, полковника абверу Альфреда Бізанца він був звільнений.

Відтак архівні документи свідчать, що у М. Капустянського непросто складалися стосунки як із гестапо, так і з НКВС. Про те, що нічого хорошого не варто очікувати від радянських органів держбезпеки, він добре знав. Але навіть не здогадувався, що вже тоді, у листопаді 1944 року 4 Управління НКВС СРСР направило в тил гітлерівських військ, які відступали, агентів «Орла», «Мстислава» і «Західного» із завданням встановити його місцеперебування і організувати ліквідацію.

Станом на березень 1945 року, як свідчать документи, агентам НКВС так і не вдалося знайти М. Капустянського. То була перша спроба його знищення, слабко підготовлена, якій завадило ще й те, що бойова обстановка на фронті стрімко змінювалася. У тих умовах диверсійній групі діяти в глибокому тилу на незнайомій території було непросто.

Після війни оперативне стеження за М. Капустянським продовжили. У той період він знову занурився у громадсько-політичну і військово-патріотичну роботу. Він часто зустрічався з українськими емігрантами різного політичного спрямування, які опинилися в таборах для переміщених осіб, виступав перед ними, закликав до єдності, щоб у майбутньому усе ж вибороти незалежність України.

В одній із тогочасних газетних публікацій за листопад 1947 року, долученій до справи, наводяться такі його слова: «Ми повинні запитати себе: чи готові ми до остаточного вирішення української проблеми, чи є у нас гасла, які об’єднають народ, чи зможемо ми використати нашу силу в останніх, вирішальних боях. Тому геть розбрат і боротьбу серед нас, нічого ділити, нічого сваритися в таборах. Боротися за владу, сидячи на чужій землі, це безглуздість і дезорганізація наших сил.

…Генерал закінчив свою лекцію зверненням до молоді про необхідність утворення єдиного військово-політичного фронту, який дасть змогу переможно завершити нашу боротьбу» (ГДА СЗР України. – Спр. 10693. – Т. 1. – Арк. 235).   

У 1948 році М. Капустянського призначили військовим міністром уряду УНР в еміграції. Незабаром його підвищили у званні до генерал-поручника, згодом – генерал-полковника. Він набував дедалі більшої ваги в середовищі української еміграції. Відтак керівництво МДБ СРСР вирішило, що із затятим і непримиренним генералом треба щось робити. Оперативна розробка переходила в стадію виконання із залученням нових сил і засобів.

Далі читайте тут.