Представник військового міністра еміграційного уряду УНР на Балканах

4/26/2021
singleNews

Василь Филонович був одним із найяскравіших представників української еміграції. Керівники уряду УНР у екзилі по праву вважали його безцінним джерелом достовірної інформації як про колишніх вояків уенерівської армії, так і про ситуацію в емігрантському середовищі, нерідко залучали до виконання різних делікатних завдань. І хоч він не був штатним працівником спецслужби Державного Центру УНР в екзилі, органи ДПУ СРСР пильно за ним стежили і в оперативних документах, які збереглися в Галузевому державному архіві СЗР України, називали «резидентом розвідки УНР на Балканах».

Народився Василь Захарович Филонович 15 січня 1894 року в селі Рогізному Сумського повіту (нині це Северинівська сільська рада Сумського району) у старовинній козацькій родині. Дитинство його проходило в Сумах. Ще юнаком за участь у національному русі його заарештували й заслали до Саратовської губернії на поселення, звідки до найближчого міста і залізниці було не менше 70 верст. Невдовзі він утік із заслання і дістався Кубані.

З початком Першої світової війни Василя призвали до війська. Початку перебував у складі російської армії як звичайний вояк. Після закінчення Чугуївського військового училища дослужився до штабс-капітана і був представлений до звання капітана. Але одержати нові погони завадила революція 1917 року. На хвилі революційних перетворень він став головою полкової, а невдовзі й дивізійної ради. А коли почався процес українізації військових частин, він очолив його у своєму полку. Тоді вдалося створити 23 сотні. Відчуваючи особисту відповідальність за їхню подальшу долю, Филонович подався до Києва, аби отримати якісь вказівки, що робити далі. Він мав намір сформувати окрему українську військову частину. Та до Києва не доїхав.     

У рідних Сумах його призначили помічником повітового військового коменданта, а незабаром – військовим комендантом Сумщини. У січні–лютому 1918 року під час наступу більшовицьких військ на Київ йому доручили очолити ділянку фронту Ворожба–Суми–Гайворон. У період нової агресії більшовицької Росії проти УНР у 1919 році Василь Филонович створив окремий Сумський січовий курінь у складі 1500 багнетів, на чолі якого пройшов пів України, отримав 12 поранень у різних боях.

Потім надавав допомогу українським повстанським загонам, пройшов тилами червоної та білої російських армій від Катеринославщини до Одеси. Невдовзі був заарештований денікінцями і етапований до Новоросійська. Звідти один із українських патріотів допоміг йому втекти з полону. 

Він подався на Кубань, де долучився до повстанського загону кубанських козаків, які боролися за самостійність свого краю. З боями відступив на територію Грузії. Там на початку 1920 року В. Филонович дістав призначення до Української військової місії УНР. А коли постала потреба в українському представництві у місті Поті, його призначили віце-консулом Української Народної Республіки у Грузії.

Згодом випала нагода проявити себе сповна на таємному фронті. Він одержав вказівку виїхати до Криму для розвідування обстановки. Залучивши усі свої зв’язки, домовився з впливовими кубанцями, які включили його до складу місії Кубанського військового отамана. Та саме вирушала у Крим до Врангеля. Як кубанський старшина перебував у її складі й Филонович. Згодом у Криму він зустрівся з офіційними представниками такої ж місії від УНР і доповів про все, що вдалося дізнатися за час перебування на півострові.

У цей період ситуація стрімко змінювалася. Армія УНР змушена була відступати на захід. Филонович дістав наказ виїздити з Криму до Туреччини, а звідти – до Болгарії. А далі почався особливий і своєрідний період роботи в еміграції.    

У Болгарії він очолив військову організацію «Січ» і став головою української громади. Він щиро прагнув об’єднання розрізнених осередків українців, захисту їхніх прав, збереження на чужині національних традицій.  Його активність одразу оцінив уряд УНР, і  вже восени 1922 року Генеральний штаб Державного Центру УНР у екзилі призначив полковника Филоновича військовим аташе в Болгарії.

Більшовицька Росія також пильно стежила за його роботою, і за кілька місяців через тиск на болгарський уряд змусила залишити Болгарію. Филоновичу закидали нелояльність і ворожу діяльність.  Василь переїхав до Чехо-Словаччини. Там закінчив вищу технічну школу за фахом лісового інженерства і став працювати інженером на будівництві шляхів. Та своєї роботи в ім’я відродження української державності не полишав.

Упродовж 1922–1939 років він був представником військового міністра УНР на Балканах, вів розвідувальну і контррозвідувальну діяльність. Поєднання життєвого досвіду з професійними знаннями конспіративних методів робили його надзвичайно цінним співробітником. Він знав усе і про всіх, міг скласти детальну і влучну характеристику на багатьох представників української еміграції, з багатьма листувався. А ще залучився до журналістики. Його навіть обирали секретарем Союзу українських журналістів і письменників на чужині. Це розширювало його можливості зі збирання інформації, її аналізу і складання доповідей військовому міністрові, які він регулярно надсилав.

Так, у одному з листів до керівника уенерівської спецслужби Всеволода Змієнка Василь Филонович висував досить цікаві і корисні пропозиції для підвищення ефективності роботи. Зокрема, відповідаючи на поставлене питання про добір «певних людей» для співпраці зі спецслужбами Державного Центру УНР, він зауважував: «Перебрав багатьох – але не зупинився ані на одному, бо розумію всю вагу і значення, яке б мусили мати ці люди, яким довірилася б праця – багато вимог треба було б поставити до них – головне ж певність і уміння мовчати, але… на жаль таких людей на сьогодні нема тут… Все це заставило мене подумати над виходом з цього положення… Прийшов до висновку – організувати інформаційні відділи при представництвах В. М. (військового міністра) – ці відділи будуть надавати Вам цілий перебіг подій… еміграційного життя…» (ЦДАГО України. – Ф. 269. – Особисті документи В. Филоновича. – Спр.140 а. – Лист В. Филоновича до В. Змієнка від 2 квітня 1928 р. – Арк. б/н.).

У архівних метеріалах радянських спецслужб того періоду зустрічаються згадування про В. Филоновича як особу,  причетну до діяльності спецслужби ДЦ УНР в екзилі. Так, в одному з документів наводиться така інформація: «Филонович є резидентом розвідки УНР в Чехословаччині і проводить роботу на Балканах» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 1812. – Т. 1. – Арк. 171).

 В іншому документі зазначається: «За наявними у нас даними Филонович Василь проводить розвідувальну роботу на користь УНР. Були відомості, що він має намір особисто здійснити нелегальну поїздку на Україну» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 1812. – Т. 1. – Арк. 167).

З урахуванням цього органи ДПУ взяли в оперативне вивчення близьких родичів Василя Филоновича. Про це свідчить довідка під назвою «Про гр-на Филоновича Г. З.», підготовлена начальником Сумського оперативного сектора ДПУ УСРР. В ній ідеться про Георгія – рідного брата В. Филоновича, «колишнього хорунжого Новгород-Сіверського петлюрівського полку» і «дуже реакційну особистість», як його характеризують у довідці. Через нього співробітники ДПУ намагалися отримати інформацію про брата, але в них нічого не вийшло. Лише отримали із сімейного альбому фотознімок, який зберігся у справі і який нині дає змогу побачити, який вигляд мав Василь у молоді роки.

«До відома при цьому надаємо фотознімок Василя Захаровича Филоновича, – зазначається у документі, –  датований 1916 роком, і одночасно повідомляємо, що у останнього є ще два брата, які мешкають в СРСР, з яких: Володимир, близько 45 років, працює десятником на Вєронадєждінській золотій копальні у Кузнецькому окрузі, а Петро, 1892 р. народження, прикажчик за професією, працює на одній зі станцій Усурійської залізниці як відправник лісу на експорт до Японії. Додаток: фотознімок» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 1812. – Т. 1. – Арк. 163).

Василь Филонович на той час, наприкінці 1933 року, одружився. Невдовзі у нього народився син. Попри сімейні клопоти, він не полишав ні громадської роботи, ні праці на особливому таємному фронті. Поворот у житті настав наприкінці 1930-х років. Тоді він мешкав на Закарпатті. І саме тоді було проголошено Карпатську Україну як автономну республіку у складі Чехо-Словаччини. У березні 1939 року В. Филонович став начальником штабу оборони Карпатської України від нападу угорських військ. Внаслідок поразки карпатських українців у боротьбі за встановлення української державності у своєму краї потрапив до угорського полону, де зазнав неймовірних поневірянь.

Після звільнення переїхав до Словаччини, з 1951 році мешкав у США. Кілька років працював головою Товариства прихильників УНР в Міннесоті, пізніше очолював Союз українських ветеранів у США. У 1973–1978 роках підвищений до звання генерал-хорунжого, виконував обов’язки військового міністра уряду УНР в екзилі. Помер 3 червня 1987 року у Міннеаполісі (США). До проголошення незалежності України не дожив лише чотири роки.  

До кінця своїх днів В. Филонович найкращим державним устроєм вважав Українську Народну Республіку як демократичну державу українського народу. Він неодноразово підкреслював: «Будучи вояком, я присягав на Конституцію УНР, за неї я воював і ніколи її не зрадив і не зраджу».

(На фото: Василь Филонович, жовтень 1916 року. – ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 1812. – Т. 1)