Робота Посольства України в США починалася з трьох кімнат

За спеціальністю, що  вибрав іще в школі, він фізик-ядерник. За професією, котрій присвятив переважну частину свого життя – розвідник. Наш співбесідник – Дунайський Ігор Іванович, полковник зовнішньої розвідки у відставці. Він працював у Сполучених Штатах Америки в останні роки існування Радянського Союзу і у перші роки, коли незалежна Україна робила самостійні кроки, утверджуючи себе на міжнародній арені. Аналізуючи події 25-річної давнини і нинішній стан американсько-українських і російсько-українських відносин, він не без емоцій відмічає, як усе за цей час змінилося.

– Ігорю Івановичу, шлях у розвідку, певно, не терпить шаблонів, він у кожного свій. Як ви, випускник фізико-математичного факультету, потрапили в цю засекречену структуру?

– Одразу хочу сказати, що пішов у розвідку не через романтичні мотиви. Народився я у Львові, в родині військовослужбовця. Через зміну служби батька змінювалися і місця проживання нашої сім’ї, і школи, де я навчався. А закінчував ужгородську середню школу № 3, там я навчався у класі з фізико-математичним спрямуванням. Це визначило вибір мого подальшого навчання. Я вступив на фізико-математичний факультет Ужгородського університету. Із задоволенням вивчав фізику, особливо ядерну, проходив практику на ядерних об’єктах. Подальше своє життя без цієї сфери діяльності собі не уявляв, тому трохи засмутився, коли з дипломом фізика-ядерника потрапив за розподіленням учителем фізики в одну з сільських шкіл області. Треба було відпрацювати там три роки.

Оскільки військової кафедри в інституті на той час не було, мене, вчителя сільської школи, призвали до армії. Служив я у Групі радянських військ у Німеччині рік, як і годиться після вишу. Коли служба добігала кінця, в мене відбулася розмова з представником військової контррозвідки щодо подальшої моєї роботи. Мені запропонували продовжити службу в органах держбезпеки, казали, що така спеціальність, як у мене, дуже затребувана і перспективна.  Одним словом, зацікавили й переконали. Після недовгих роздумів я погодився.

– Ви одразу потрапили в розвідку? 

– Ні, лише після кількох років роботи мені запропонували пройти додаткове навчання у Червонопрапорному інституті КДБ СРСР. Після його закінчення працював у Києві у підрозділі зовнішньої розвідки, часто виїжджав за кордон для виконання спеціальних завдань. Напевно, були непогані результати, оскільки скоро мене рекомендували для тривалого закордонного відрядження до США. Але перед виїздом мене ще років зо два посилено до цього готували.

– А в чому полягала ця підготовка?

– Оскільки планувалося, що я працюватиму у посольстві СРСР у Вашингтоні на посаді консула, довелося тривалий час стажуватися в Міністерстві закордонних справ УРСР. Потім упродовж року я проходив підготовку уже в Москві. Працював із  документами, шліфував мову, вивчав країнознавство, зокрема все, що стосується США, а також інші специфічні напрямки моєї подальшої роботи за кордоном. Так само, як і в Києві, стажувався в МЗС СРСР. Проводилися різні співбесіди і з моєю дружиною. А от  діти – дочка на той час закінчувала середню школу, а син ходив у перший клас – дізналися про те, що якийсь час житимемо в США, тільки над Атлантикою, коли ми летіли у Вашингтон. Це було на початку 1987 року. Мене зустрів звичайний співробітник нашого посольства.  А от обмінятися рукостисканнями і першими враженнями з колегами-розвідниками мені довелося лише якийсь час потому, тільки у спеціально обладнаному приміщенні посольства.

–  І які у Вас лишилися враження?

– У цілому позитивні, от тільки був один нюанс. Здебільшого посольство складалося з москвичів із доволі серйозними родинними зв’язками на батьківщині. Тому приїзд киянина, та ще й на посаду консула одразу ж викликав нездоровий інтерес. Питання, чий я ставленик або родич, обговорювалося не лише в кулуарах, але і напряму ставилося мені особливо зацікавленими. Аби припинити непотрібні кривосудні розмови, резидент запропонував: «А ти кажи, що є родичем одного з кандидатів у члени Політбюро ЦК КПРС, це і для твоєї легенди-зашифровки буде краще». Як і очікувалося, за 3-4 дні після озвучення цієї версії до мене почали ставитися уже по-іншому.

– А тепер дозвольте поставити свого часу дуже популярне запитання: «Де Ви були і що робили у серпні 1991 року у період так званого ГКЧП?

– Був у Вашингтоні і разом зі всіма співробітниками посольства уважно вивчав і аналізував усе, що відбувалося на батьківщині. На 23 серпня була призначена зустріч із директором департаменту Радянського Союзу й Східної Європи зовнішньополітичного відомства США, на якій планувалося обговорити питання по Україні. На цю зустріч із Нью-Йорка у Вашингтон прилетів глава української місії при ООН Геннадій Удовенко. Ми з ним удвох прибули на цю зустріч у Держдепартамент. Пам’ятаю, Геннадія Йосиповича розізлило запитання американців про те, чи погоджував він свій візит із послом СРСР в США. Він дуже дипломатично, але принципово й жорстко відповів: «Свій візит я узгоджував з міністром закордонних справ України і дію відповідно до його вказівок».

Під час зустрічі розмова торкалася питань роззброєння, економіки, сільського господарства. А після її завершення у Геннадія Удовенка запитали: «А що там у вас завтра Верховна Рада прийматиме?». Звісно, в США дуже уважно в той доленосний час стежили за тим, як розвиватимуться події після провалу ГКЧП, особливо в Україні, прибалтійських та інших республіках. Ми теж намагалися бути в курсі справ, але на такій великій відстані це було непросто робити. Зізнаюся чесно, ми навіть не знали про те, що 24 серпня 1991 року призначено засідання Верховної Ради України, і тим паче не були в курсі, які питання на нього виносяться. Але Геннадій Йосипович, дипломатична гідність якого була зачеплена ще на початку зустрічі, емоційно відповів: «Буде прийнято історичне рішення, і ви від нього ахнете!»

Наступного дня я, щойно почув новину про проголошення незалежності України на засіданні Верховної Ради, одразу ж подзвонив Удовенку. Як виявилося, він іще нічого не знає. Навіть перепитав у мене: «Яку незалежність?» Потім, звісно, були емоції та взаємні привітання.

– Цікаво, а як змінилося після розпаду СРСР і реорганізації посольства ставлення москвичів до Вас, як до представника від України, до громадян інших республік колишнього Радянського Союзу? Що відбувалося у посольстві після ГКЧП і проголошення незалежності України і як відбилося це на Вашій долі?

– Передусім хочу сказати, що жодної реорганізації чи поділу посольства СРСР в США не було. Одразу після встановлення дипломатичних відносин Росії з США всі посольські й консульські приміщення та майно колишнього СРСР в США автоматично перейшли у власність Росії.

Пам’ятаю, прилетів з Москви Євген Примаков, уже в статусі глави Служби зовнішньої розвідки Російської Федерації. Він відвідав резидентуру і на питання про подальшу долю кадрів з колишніх радянських республік, а таких було лише кілька людей, запропонував нам самостійно визначатися відповідно до обстановки в себе на батьківщині. При цьому додав, що до особливого розпорядження ми можемо ще якийсь час перебувати на території уже російського посольства.

А коли американці визнали незалежність України 26 грудня 1991 року, а 3 січня 1992 року були встановлені дипломатичні відносини, постало питання щодо організації нашого українського представництва. Для початку треба було знайти хоч якесь приміщення. На той час зв’язку з представниками зовнішньої розвідки в Києві в мене не було. Це й зрозуміло, адже до цього я у своїй роботі замикався безпосередньо на Москву. У то й же час я ще постійно підтримував тісні контакти з місією України при ООН, яка розташовувалася в Нью-Йорку і якою ще керував Геннадій  Удовенко. Саме він подзвонив мені і сказав, що слід організовувати посольство України у Вашингтоні. Для цього МЗС України була призначена так звана передова група, до якої увійшли співробітник української місії при ООН Сергій Кулик і я. Ми почали пошук приміщення.

– Слід розуміти, що від майна колишнього СРСР Україні нічого не дісталося?

– Абсолютно. Колишнє посольство СРСР у Вашингтоні перейшло у власність Росії. У Нью-Йорку українське, як, утім, і білоруське представництво при ООН, ще якийсь час перебувало у приміщенні, також успадкованому Росією. За словами Геннадія Удовенка, українці там, на 67-й стріт на Мангеттені, почувалися як бідні родичі. Він вимагав поділити все: і приміщення, і майно. Але росіяни ні за що не погоджувалися. Боротьба в Нью-Йорку закінчилася купівлею для українського представництва при ООН невеликого будиночка на 51-й стріт. Перепланування і капітальний ремонт в ньому зробив американець українського походження Мирон Кукурудза.

– А як вирішувалося питання з приміщенням українського посольства?

– На офіційному сайті Посольства України в США є інформація лише про нинішнє приміщення посольства та про його цікаву історію. Тоді як зовсім не йдеться про те, як починалася вся робота і де довелося влаштовувати робочі місця для перших співробітників. А це не менш цікава історія, до якої, за збігом обставин, був причетний і я.

– А як це було пов’язано з Вашою розвідувальною роботою?

– Скажу так: на якомусь етапі через виключні обставини мені довелося пересунути на другий план обов’язки по лінії розвідки і займатися чисто організаційними питаннями. Це  було важливіше для інтересів України. А розвідка в той час в основному полягала у відстежуванні політичної ситуації, збиранні інформації про ставлення США до нашої  незалежної держави, переорієнтації роботи з численною українською діаспорою, що полягала в налагодженні контактів в інтересах України, а не як це було раніше – протидію, викриття, розкладення і т. і.

Патріотично налаштовані представники діаспори, до речі, допомогли мені і у пошуку місця для тимчасового розміщення Посольства України. Один із них, американський бізнесмен українського походження Юрій Чопівський, запропонував розташуватися в  одному з його численних офісів у Вашингтоні. Він займався нерухомістю і навіть за американськими мірками був достатньо забезпеченою людиною. Він виділив три кімнати свого офісу в центрі Вашингтона і дозволив користуватися послугами його фірм з пересилання відкритої кореспонденції. На першому поверсі, серед назв інших фірм, ми повісили свою табличку – «Посольство України в США». Тоді ж відповідні документи про мою з Сергієм Куликом акредитацію, як співробітників українського посольства, з МЗС України були направлені в Державний департамент США.

– З чого почалася робота офіційного українського представництва в США? Хто вами керував? Хто платив зарплату?

– Спочатку налагоджувати всю необхідну роботу нам допомагали співробітники української місії при ООН і особисто Геннадій Удовенко. Якісь гроші також приходили з місії. І коли ми вже були офіційною дипломатичною установою, постало питання про повноцінну роботу. Ми поновили старі контакти з місцевими українськими громадськими організаціями уже з позицій незалежної української держави. Багато часу ішло на зустрічі й організацію роботи делегацій з України. В основному це були депутати, для яких  ми проводили зустрічі з американськими колегами, усілякі навчальні семінари, круглі столи. В той час, пам’ятаю, приїжджав Іван Плющ, Лариса Скорик, Степан Хмара, Володимир Яворівський та інші.

Працювати доводилося і щодо організації безпеки делегацій. Отримували інформацію про наміри з боку якихось антиукраїнських сил зірвати наші зустрічі, влаштувати якісь провокації. Пам’ятаю, було таке під час приїзду у Вашингтон делегації на чолі з Головою Верховної Ради України Олександром Морозом. Довелося вирішувати це питання спільно з американською поліцією. Тож роботи було багато.
Іще згадую такий цікавий факт. У МЗС України нам погодили відкриття віз. Охочих на той час відвідати Україну було дуже багато. Це і представники нашої діаспори, і звичайні американці. До речі, перша ціна візи, яку ми самі призначили, була 30 доларів США. Аби почати цю роботу ми, найперше, відкрили рахунок посольства в банку, по-друге, за прикладом інших посольств  розробили печатку для проставляння у паспорт під час відкриття візи. Професійно виготовити її допоміг той самий Юрій Чипівський.

Печатка була захищена від підробляння спеціальними секретами, про які знали тільки ми й виробник. Одразу ж направили відтиски печатки і коментарі до них у консульський департамент Міністерства закордонних справ України, щоб отримати дозвіл на роботу. Однак нас  не похвалили за ініціативу, а  ще й звинуватили у надмірній довірі до наших меценатів. Уже за два дні нову печатку українського виробництва нам доставили літаком. На мою думку, наша перша печатка була красивіша. Шкода, не збереглася. Хоча порядок є порядок.

– А кабінет посла теж був у цьому приміщенні? 

– На початку березня 1992 року нам повідомили, що першим послом України в США  призначено Олега Григоровича Білоруса. Прилетів він у Вашингтон з дружиною Ларисою Іванівною. Квартиру його сім’ї ми винайняли завчасно, а кабінет організували в цьому ж офісі Чипівського, як ми його тоді називали. Упродовж місяця через Держдепартамент США ми організували йому тижневу  ознайомчу поїздку по США, зустріч із представниками діаспори. Загалом зробили все, щоб швидко ввести нового посла в курс справ. За місяць двома рейсами з сім’ями прилетіли вже й співробітники нашого посольства на штатні посади прес-аташе, бухгалтера, помічника посла, секретаря, радника посла, військового аташе та інші. Загальний штат співробітників нараховував спочатку понад десять осіб. Так посольство почало поступово налагоджувати свою роботу.

Пізніше, 31 грудня 1992 року, Уряд України купив окремий будинок у Вашингтоні під українське посольство. А мені після завершення першого етапу становлення посольства дозволили з’їздити у відпустку, точніше вирішити деякі службові питання. Спочатку я заїхав у Москву, щоб забрати свої документи і деякі речі. Тоді відбулася цікава бесіда з одним із керівників уже СЗР Росії. Він запропонував мені продовжити роботу у посольстві Росії в США, але вже в статусі російського розвідника. Я відмовився. Після всіх змін і напруженої праці з організації роботи українського посольства я вже не уявляв собі іншої перспективи, аніж робота в інтересах незалежної України.

– Як склалася Ваша подальша служба? 

– У Києві мою роботу оцінили позитивно. Таким чином, я ще до кінця 1993 року перебував у США, загалом майже п’ять років. Після повернення на батьківщину використовував свій досвід уже в інтересах української зовнішньої розвідки. Неодноразово виїжджав у відрядження в інші країни, а в одній з них довелося пропрацювати цілих три роки. У 1999 році звільнився і вийшов на пенсію. Зараз уже як ветеран розвідки із задоволенням передаю свій досвід молодим співробітникам.

Інтерв’ю записано 2015 року