Закордонний відділ. Робота в нових умовах

2/12/2021
singleNews

12 листопада 1920 року почав діяти Державний Центр УНР в екзилі, тобто в еміграції, у вигнанні. Голова Директорії УНР Симон Петлюра разом з урядовими інституціями перебували тоді в Польщі – переважно в Тарнові, Варшаві і Ченстохові. Польська влада у цій ситуації пішла назустріч і надала юридичні підстави для такої діяльності.

Державний Центр став сукупністю органів влади і включав у себе еміграційний уряд республіки з відповідними міністерствами та відомствами. Центр опікувався життям українців на чужині, координував національну, політичну, наукову, культурну, освітню діяльність українських осередків і став своєрідним виразником боротьби українського народу за відновлення своєї незалежності.

З урахуванням нових умов одним із першочергових завдань еміграційного уряду стало реформування спецслужб. Без вирішення цього питання було неможливе подальше проведення збройної боротьби з більшовиками на території України, налагодження взаємодії з органами безпеки та спеціальними службами Польщі, забезпечення власного захисту від усіляких ворожих зазіхань.

За чинною на той час урядовою структурою функції спецслужби загальнодержавного рівня продовжував виконувати Департамент політичної інформації (ДПІ), який входив до складу Міністерства внутрішніх справ УНР. Після певних реорганізацій у ньому запрацювали загальний, внутрішній, закордонний, реєстраційний, пресовий відділи та відділ зв’язку, який мав забезпечувати безперебійний зв’язок з партизансько-повстанськими та підпільними формуваннями в Україні. У цій новій структурі на внутрішній відділ покладалися функції контррозвідки, а на закордонний (розвідувальний) – зовнішньої розвідки.

Для закордонного (розвідувального) відділу визначили такі напрямки роботи:

- справи закордонної агентури;

- складання періодичних звітів та доповідей за донесеннями закордонних агентів;

- складання звітів про діяльність українських політичних партій за кордоном та їх ставлення до влади УНР;

- передача внутрішньому відділу відомостей про іноземних політичних агентів, котрі виїжджають до України або до місця розташування уряду УНР;

- перевірка закордонних паспортів;

- справи політичних емігрантів.

На першому етапі свого існування керівництво ДПІ розробило низку документів, у яких визначалися основні завдання та організаційні засади діяльності Департаменту. У першу чергу необхідно було створити розгалужену агентурну мережу, яка б покривала всю територію України. Для підтримання постійного зв’язку між ДПІ і всіма його агентами на території України передбачалося створити 2–4 резидентури по обидва боки кордону, а саме над Збручем і на Волині. У кожному повіті мало бути не менше двох агентів, які б працювали незалежно один від одного і надсилали інформацію в прикордонні резидентури для подальшої передачі в ДПІ. Для зв’язку і контролю за роботою агентів на місцях передбачалося 12 кур’єрів. Крім цього, пропонувалося тримати агентів у тих місцях закордону, де мешкало багато біженців з України або зосереджувалися українські політичні партії та організації.

 У одному з тогочасних документів, датованих 1921 роком, зокрема в доповіді керуючого Міністерством внутрішніх справ Раді Народних Міністрів УНР, зазначалося: «Для практичного здійснення своїх завдань Департамент політичної інформації повинен залучати до співробітництва людей політично освічених, патріотів, для яких мета здобути Україну виправдовувала б засоби, осіб, котрі б співробітничали з Департаментом свідомо, не соромлячись і не за гроші виключно».

Для вирішення широкого кола завдань, які постали перед розвідувальним відділом, необхідно було укомплектувати підрозділ відповідними кадрами. Спершу визначили категорії співробітників таємної політичної агентури:

- постійні платні співробітники (урядовці, агенти, кур’єри та залучені до співпраці повстанці);

- принагідно заангажовані співробітники, які отримують відповідну платню тільки за виконання конкретного доручення;

- постійно заангажовані співробітники, котрі працюють в інших установах чи інституціях і поза своїм основним заняттям керують, як резиденти, таємною агентурою у сфері політичної розвідки й отримують за це постійну платню;

- постійні і принагідно залучені співробітники, котрі без жодної платні, тільки з патріотичного обов’язку і прихильності до влади УНР подають відповідну інформацію (цим особам повертаються тільки кошти, витрачені ними в інтересах політичної розвідки: на поїздки, зв’язок, частування тощо).

Крім цього, закордонний відділ приділяв багато уваги підтриманню зв’язку з агентами, які вже діяли на території України, і придбанню нових джерел інформації. Для цього через надійно облаштовані відділом зв’язку так звані «вікна» переправляли за кордон співробітників закордонного відділу, резидентів і агентів. У такий спосіб надавалася практична допомога партизанським загонам і підпільним організаціям, що діяли на території УСРР.

Так, ще в 1920 році співробітник департаменту Іван Романівський чотири рази направлявся на Катеринославщину, тричі – на Київщину, двічі – на Херсонщину, по разу – у Вінницю й армію Омеляновича-Павленка. З подібними завданнями він пробирався на територію України і в нових умовах.

У одному зі звітів закордонного відділу зазначалося: «Засланий у січні 1921 року резидент «Б» налагодив  втрачений зв’язок  з десятьма таємними інформаторами у Проскурові, Волочиську, Чорному Острові, Климашівці, Вовковицях, на станції Кошарівці та інших населених пунктах. Крім того, йому вдалося у Жмеринці та Вінниці залучити до співпраці трьох службовців губернських і військових установ та телеграфу. Всього у розпорядженні резидента – 12 агентів і два зв’язкових».

У цей період були такі основні напрямки добування і опрацювання розвідувальної інформації:

- ставлення населення до більшовиків, уряду УНР, рівень національної свідомості громадян, міжнаціональні відносини;

- повстансько-підпільний рух в Україні: кількість загонів і організацій, їхня чисельність, політична спрямованість, командний склад, територія діяльності, ставлення населення до повстанців;

- культурно-освітня ситуація в УСРР: ставлення більшовиків до української мови та церкви, організація навчання в школах, матеріальне становище вчителів, ефективність пропагандистської роботи чинної влади;

- економічне становище країни: обсяг обробітку землі, стан промислових підприємств та залізниці, торгівля, ціни на продукти харчування й товари першої необхідності, курс грошей, частота проведення реквізицій та їхній характер;

- радянські війська на терені України, їхня чисельність і призначення, ставлення до них населення.

Об’єктами зацікавленості закордонного відділу були й війська Врангеля, що знайшли прихисток в Туреччині та Сербії, а також емігрантські осередки в цих та інших країнах, де мешкало чимало українців.

Одним із напрямів діяльності була пропагандистсько-інформаторська робота на території УСРР. Вона здійснювалася спеціальними емісарами-маршрутниками, котрі з придбаною або виготовленою пресовим відділом літературою, часописами, газетами, листівками переходили кордон і поширювали ці матеріали переважно у сільській місцевості.

Матеріали, які характеризують роботу закордонного відділу у цей період, свідчать про те, що розвідувальній діяльності керівництво ДПІ надавало важливого значення. Водночас умови, в яких здійснювалася ця робота, і жорсткий більшовицький контррозвідувальний режим не дали змоги сповна реалізувати усі плани й задуми.