Натисни та тримай

Кара за… поезію (Історія одного щоденника)

В архіві Служби зовнішньої розвідки України, який отримавши статус галузевого державного архіву, вже на новому рівні продовжив роботу з поглибленого вивчення наявних фондів, мені до рук потрапила справа за 1934 рік під назвою „Читці”.

Щойно справу розсекречено, і це дає змогу вперше розповісти про неї широкій громадськості. З діяльністю розвідки, щоправда, вона не пов`язана жодним чином. Хіба що в деяких документах мова йде про наміри головного фігуранта перейти кордон і залишитись там на постійне проживання. Справа ж була порушена і велася особим відділом обласного управління НКВС УРСР по автономній Молдавській радянській соціалістичній республіці. Вона не становить ніякої оперативної цінності. Але її цінність в іншому і, дякуючи долі, вона збереглася до наших днів і дала змогу хоч краєм ока зазирнути в потаємні глибини душі простого сільського вчителя, студента літературного факультету Харківського інституту професійної освіти Олексія Наливайка. А його душа на сторінках особистого щоденника голосила про Голодомор.

До нас дійшло лише кілька щоденників – живих одкровень страшного Голодомору в Україні у 1932-1933 роки минулого століття. Кілька років тому опубліковано щоденник Дмитра Заволоки, завідувача відділом культури і пропаганди Ленінського районного партійного комітету м. Києва, знайдений у кримінальній справі в галузевому державному архіві СБУ. Торік співробітники Служби безпеки України оприлюднили щоденники сільської вчительки з Харківщини Олександри Радченко, засудженої за відверті нотатки про штучно створений голод в Україні. Слід мати на увазі, що у ті страшні роки люди не те, що писати про свої переживання і відчуття боялися, навіть вголос висловлювати якісь крамольні думки остерігалися. Тому такими надзвичайно цінними для нас сьогодні є ці пожовклі зболені аркуші людського горя і страждань.

Олексій Якович Наливайко народився у 1909 році в селі Омельник Кременчуцького району на Полтавщині. Сім`я жила дуже бідно, на прокорм дорослих і трьох дітей мали лише 2,75 десятини землі. Коли Олексію виповнилося 17 років, померла мати. Батько одружився знову, але діти не захотіли з ним жити і подалися в Кременчук до родичів. До вступу на літературний факультет інституту він змінив кілька місць роботи, але ніде надовго не затримувався і не проявляв ніякої цікавості до того, чим займався. Навчання ж поглинуло його з головою. Особливо серйозно він почав замислюватися над сенсом життя, своєю долею, долею України після ознайомлення з так званою антирадянською контрреволюційною літературою з бібліотеки професора Сумцова, до якої він випадково отримав доступ. З-поміж них була „Історія українського письменства” Єфремова, „Хрестоматія української літератури” Сумцова, „Історія малоросійської літератури” Петрова, твори Хвильового та інших заборонених авторів.Тоді ж Олексій Наливайко почав вести щоденник, в якому викладав свої думки про прочитане, почуте і побачене. Але йому вдалося довчитися лише до третього курсу. У 1932 році стипендію почали виплачувати нерегулярно, і жити було ні на що. Від недоїдання, хвороби і голоду помер батько, а він нічим не міг йому зарадити. Голод все ближче підступав і до міста, і до села. Одразу визріла думка перервати навчання й податися на заробітки кудись подалі, де ще не занесла свою кістляву руку бліда з косою. Обрав Молдавію. Про себе подумав: там близько кордон, можливо якось вдасться перебратися на той бік, а там – зовсім інше життя. Але в інституті не відпускали. Довелося підробляти документи й самовільно залишати навчання. По шляху до обраного місця заглянув у рідне село і ужахнувся. Скрізь – запустіння, чимало колишніх знайомих – на цвинтарі, в очах односельців – безвихідь.

Зі щоденника О.Наливайка 1933 року

20 квітня
Внаслідок економічної розрухи, що сталася від дії більшовизму, збільшилося, набрало масового явища жебрацтво, крадіжки, самогубство…

Хочеться перебратися за кордон, але надто хочеться вже закінчити вищу учбову установу за фахом літератури й мови. Потім, безумовно, емігрую (нелегально) за кордон. Хотілося б бути в країні дійсно повної волі (вільне володіння засобами виробництва, вільна купівля, продаж, найм…) – в Америці або Західній Україні…

28 квітня

Ще раз хочеться відзначити, що наслідком революційних заходів більшовизму ось на протязі півтора десятка років селянство, як основна маса української людності, зовсім зубожіло. Вірніш, воно повністю зруйноване, розграбоване. Воно не має жодної можливості заявити про свої вимоги. Як кажуть, мовчи та дихай. Або ще як кажуть діти в школі: говорити тепер заборонено. Все спить, повите сумною завісою туману. Люд стогне і мовчить. А хто не мовчить, того б`ють і плакати не дають. Знищують, як клас. Йолухи. У Молдавії йому пощастило. Знайшлася робота вчителем української мови і літератури у одному із сіл Балтського району. А згодом познайомився й одружився з гарною дівчиною. Але радості в їхньому домі, як і в інших, не було. Напівголодне животіння тяжким тягарем давило на груди й краяло серце від безвиході. А худі бліді обличчя учнів на уроках і їхні сумні невеселі очі не давали спокою мозку ні вдень, ні вночі. Додавали розпачу і листи від рідної сестри Клави з Харківщини про тяжкі наслідки голодного існування в місті і навколишніх селах. А якось приснився страшний сон, від якого стало аж моторошно і повіяло якимось неприємним холодом.

18 липня
Якісь дивні сни цю ніч снилися. Якимось чином я попав туди, де розстрілюють смертників. Велика якась площа. Вони, смертники, – щирий народ український – построєні рядами. До них підсувають кати якісь щити, якими припирають до подібних ним і одноразово чимсь гострим пронизують…

Переді мною проходять два чудово збудованих, як Кармалюки, прообрази його – смертники… На смерть ідуть з сміхом, а раніше впиваються, щоб легше її прийняти… Один з них пропонує мені свій одяг. Я спочатку відмовлявся, а потім забрав. На цьому прокинувся…

Творча вразлива натура шукала вихід і не знаходила. Недавні друзі – літератори-початківці, з якими в Харкові обговорювали будь-які питання і які у переважній більшості були однодумцями, перебували далеко. А на новому місці ділитися з будь-ким своїми наболілими думками Олексій ще побоювався. Лише чисті аркуші паперу посвячував у найпотаємніше. Іноді роздуми виливалися в поетичні рядки. Здебільшого вони були ще „сирими” й недосконалими, але головне, що линули від душі і хоч якоюсь мірою давали можливість реалізуватися його внутрішньому “я”.

26 липня

Сьогодні написав такого вірша:

х х х
А чий то хлопчина, обідраний, голий,
Зморений голодом впав?
Помер, – кажуть люди, – бідний,
Він їсти прохав.

Кого везуть на цвинтар тепер,
Що ніхто і не плаче?
Чийого батька син помер?
Чиє то тіло козаче?

А ось і цвинтар новий.
Могил тут стільки прибавилось…
Кажуть, Ковбиця вся
Весною сюди відправилась.

Подвір`я чиї то у півсела
Бур`яном давно заростають?
А хати ще нові стоять пусті,
Ще жодних шибок не мають.

Що за люди тут такі вродились?
Куди пішли і де поділись?

Лиш смерть по вечорах одна
Хазяйнує тепер сама…
З сичами гомонить вона
І знай одне гука, співа…

Кого ж то так тяжко 
Доля кара?
Руїни, злидні, голодна смерть 
Мов мора…

Чиє то все, чиє?
Твоє, народе вкраїнський,
Чуєш?! Твоє…

 

2 серпня

Сів і написав такого вірша:

х х х
Мамуню! Вставай,
Бо в село приїхали з ЧеКа,
Вони заберуть все зерно
У нас із застка…
Люба! Пора вставати.
Бригада іде до хати.
Вже у сусіда все забрали під мітлу,
Кажуть, знущались,
Лаялись і бились
І до Сибіру заслати грозились.
Люба! Пора вставати.
Бригада підходить до хати.
Ось вони біля нашої хати,
Будемо, мамо, їх щиро прохати, 
Та, мабуть, марно і слово казати.
Їм наказ: усе забрати.
Люба! Пора вставати.
Бригада заходить до хати. 
Рідненька, вони будуть зараз забирати,
Промов до них хоч словечко.
Бо всім нам навесні з голоду вмирати.
Хай залишать зернят хоч малечі.
Люба! Пора вставати.
Бригада вже у хаті.
Тихо лежить і холодна, й німа.
Бідне дитя! Вже матусі нема.
Спить вона вже у труні, почива,
А доня зосталась на світі сама.
І день, і ніч маленька одна
Жде, що прокинеться мама від сну.

У пошуках інформації про реальний стан справ у країні Олексій читав і перечитував усі газети, які надходили в село, але не знаходив там відповідей на питання, що його хвилювали. Натомість, пропагандистські статті про те, як погано живеться людям в інших країнах і як добре в Країні Рад, його все більше дратували.

10 липня
Прочитав газету „Правда”… Дійсно, що їй би личила назва не „Правда”, а „Брехня”.

В № 185/5711 від 7 липня ц.р. вміщено таку статтю: „Голод и нищета в фашистской Германии”. В ній наосліп, взагалі, не бачачи нічого в себе під носом, криють, мовляв, в них голод, робітники бідують… Яка нечесність, яка брехня?!

Дійсно, в більшовицькому СРСР дуже багато „громких” слів та обіцянок і дуже мало хліба. Масове вимирання з голодної смерті цілих сімей, руйнація господарства, зростає незадоволення мас.

Більшовицькі главарі не можуть не бачити цього, але „убаюкують”, закликаючи пережити труднощі…

Скрізь панує нечувана більшовицька реакція. Незадоволена більша маса населення, що голодує, безжалісно роздавлюється. Всякий, хто десь словом обмовиться або зіжне сніп зерна, притягується до відповідальності як контрреволюціонер. І тяжко карається: конфіскація майна, зсилка в далекі місцевості. Якщо він не опухлий, то обрікається на голодну смерть. Страшно, нечувано…

Я глибоко переконався, що більшовизму лише треба бути знищеному…

За кордон… Або пройду, або на кордоні уб`ють… Інакше не може бути. А звідти приєднатися до боротьби проти більшовизму.

3 вересня

В махрово-більшовицькій газеті „Комуніст” № 212 від 28-го серпня ц.р. прочитав більшовицьку статтю „Зліт стерв`ятників”. В ній брутальною лайкою висвітлюється через криве дзеркало український національно-визвольний рух за кордоном. Ганьблять на чому світ стоїть Скоропадського, Остряницю, Мазепу, Феденка, Донцова і їх славну ідею та УВО і СВУ…

Мовляв, вони довели Україну у 1918 році до голоду.

Мене найбільш лютує те, що вся більшовицька преса, як люті звірі, всіх критикують, що всі шляхи ганебні, лише один більшовицький, мовляв, вірний…

Хіба ж не більшовики призвели до голодовки цієї весни, хіба ж не через них вимерло 50% українського селянства?

Безумовно, що так можуть писати лише ті, що запродують рідний край, вірні пси більшовизму, що справді довели країну нашу житну грабунком, розором до голоду…

З часом Наливайко почав ділитися своїми думками з колегами по роботі, новими знайомими. Не міг він все носити в собі. А згодом не стримався і повідав сокровенну таємницю про те, що веде щоденник. Декому навіть прочитав уривки з нього. Відтоді почався відлік часу до того страшного моменту, якого боялися і потайки очікували практично всі. Розкручений маховик репресивної каральної машини діяв чітко і злагоджено, захоплюючи в свої жорнова все нові й нові жертви. Діставав він і до таких невеликих сіл, де вчителював Олексій. У жовтні 1934 року його заарештували за звинуваченням у підробці документів і намірах нелегально перейти кордон з метою участі в антирадянській діяльності. Під час обшуку вилучили щоденники, що дало можливість додати нові пункти обвинувачення: „будучи націонал-фашистом, поширював ідею національного відокремлення України від СРСР, використовуючи для цього як книги контрреволюційного змісту, вилучені з обігу, так і свої записи в щоденниках; перебував членом контрреволюційної організації, яка існувала в Харківському інституті профосвіти, звідки втік, уникнувши репресій за проведену контрреволюційну роботу”.

Під час допитів Наливайко визнав, що підробив документи, так як хотів поїхати на заробітки, а його з інституту не відпускали. Не спростовував він і своїх намірів перебратися за кордон. Але категорично заперечував обвинувачення в поширенні ідей націоналізму шляхом ознайомлення оточуючих зі змістом щоденника. Не визнав він і своєї приналежності до будь-якої контрреволюційної організації. Мабуть це допомогло йому уникнути більш тяжкого покарання. Хоча і одержаний вирок суду для сільського вчителя був приголомшливий – 10 років таборів.Про подальшу долю Олексія Наливайка у архівній справі відомостей немає. Хтозна, як склалася б його доля, якби не арешт і ув`язнення. Можливо, він став би поетом, письменником, хорошим вчителем. На заваді мріям і сподіванням став страшний у своєму реальному втіленні Голодомор, а ще більше – існуючий антинародний режим. Який жорстоко душив навіть… за поезію.

 

Олександр Скрипник 
«Літературна Україна»

Що ще цікавого

186
0
Розвідник-нелегал Федір Хілько: 17 років під прикриттям за кордоном
299
0
Релакс не на часі. Розвідка назвала головні зовнішні загрози для України
244
0
Розвідувальна місія Володимира Великого, хрестителя Київської Русі-України