24 січня в історії зовнішньої розвідки України

Звернення до архівних матеріалів дає змогу переконатися, що обрання цієї дати було невипадковим. У Центральному державному архіві громадських об’єднань України зберігаються документи, які засвідчують, що 24 січня 1919 року був затверджений тимчасовий штат Політичного департаменту при Міністерстві внутрішніх справ Директорії Української Народної Республіки, у якому значився відділ закордонної інформації. Згідно з визначеними завданнями, він призначався для проведення розвідувальної роботи щодо активно діючих проти УНР ворогів (штаби Червоної і Добровольчої армій), а також стосовно країн – потенційних противників республіки і можливих союзників. Тобто з цього дня фактично бере свій відлік перший підрозділ загальнодержавної зовнішньої розвідки.

До цього, за Центральної Ради і Гетьманату, розвідка була військовою і входила до складу Генерального штабу Збройних сил УНР. Такий стан справ був закономірним. Він упродовж певного часу зберігався і за Директорії УНР. Це пояснювалося тим, що весь цей час не припинялося збройне протистояння як усередині республіки, так і на зовнішніх фронтах, що потребувало регулярного надходження розвідувальних даних стосовно противника, передусім військового характеру.

Але поступово на військову розвідку і на військовий аташат почали покладати функції й загальнодержавної політичної розвідки: добування, збирання і вивчення відомостей про політичну ситуацію в країнах, котрі були об’єктами зацікавленості, їх військово-економічний потенціал, створення позицій впливу з метою пошуку союзників у справі визнання й гарантування суверенітету Української держави. Зрештою, було створено відділ закордонної інформації, який узяв на себе усі ці функції.

Розвідувальний підрозділ використовував класичні для спецслужб того часу методи і засоби діяльності, основними з яких були таємна агентура та її конспіративне впровадження і використання.

Особливий інтерес становлять «Правила про прийом співробітників до відділів політичної інформації», розроблені в департаменті. У них зазначається, що громадянин мав подати письмове прохання і заповнити відповідну анкету, в якій з-поміж відомостей загального характеру мусив зазначити, на якій службі перебував до 1917 року, що робив з березня 1917 року, якими іноземними мовами володіє і який рівень володіння українською мовою. Крім цього, від кандидатів вимагали рекомендації від українських партій або щонайменше від двох їхніх членів, а також письмових свідчень про непричетність претендента до більшовицького, русофільського та інших ворожих УНР рухів.

До роботи у відділі не допускалися особи, які працювали в органах політичного розшуку більшовиків або інших окупантів України. Вся подана інформація ретельно перевірялася. Викриті у нещирості каралися адміністративним арештом від одного до п’яти місяців або притягувалися до кримінальної відповідальності, якщо ставало відомо про намагання умисно проникнути до лав української розвідки з ворожою метою.

Всі співробітники після зарахування на службу приймали спеціальні обітниці-клятви щодо чесного і сумлінного виконання покладених на них обов’язків в інтересах Української держави. За якісний підбір кадрів у відділи політичної інформації та придбання цінних агентів начальникам відділів, їхнім помічникам та співробітникам передбачалися виплати з таємного фонду винагород за фахову працю – щомісячних грошових надбавок до 25 відсотків установленої платні.

Для отримання необхідних відомостей відділ активно використовував можливості дипломатичних представництв та інших закладів УНР за кордоном, а також українську діаспору й зарубіжні суспільно-політичні кола, які співчували боротьбі України за незалежність, а нерідко й допомагали конкретними діями.

Про те, яку спеціальну підготовку проходили щойно зараховані до відділу співробітники, відомості наразі відсутні. Лише згадується, що «підготовка кадрів проводилася шляхом повсякденного індивідуального й курсового навчання в практичних підрозділах». Водночас в архівних документах є матеріали про підготовку у цей період кваліфікованих кадрів розвідувальної і контррозвідувальної справи у структурі Розвідочної управи Генерального штабу Збройних сил УНР.

 Цим займалася спеціальна «Школа виховання розвідчиків». Керівну ланку цієї школи складали начальник (підлягав особисто військовому міністру), його помічник і канцелярист. Начальником школи призначалася військова або цивільна особа, достатньо обізнана з роботою спеціальних служб. Викладачі за необхідності могли бути військовими чи цивільними. Школа мала готувати фахівців, здатних організувати розвідувальні й контррозвідувальні осередки в тилу ворога, на окупованій території, а також забезпечувати постачання інформації до Центру. Термін навчання – 1 рік. За цей час курсанти мали оволодіти як загальними, так і спеціальними знаннями, аби у подальшому виконувати завдання розвідувальної, контррозвідувальної роботи, вести диверсійну діяльність, боротися з економічними злочинами.

Серед загальних навчальних дисциплін згадуються політична економія, політична географія, статистика, українська мова, іноземні мови (німецька, французька, польська, румунська), основи законодавства, економічна географія, комерційні бухгалтерія й діловодство, товарознавство, прикладна хімія і піротехніка, стенографія  тощо.

Уже була створена нормативна база, яка в загальних рисах визначала основні завдання, напрями, особливості здійснення розвідувальної діяльності, зокрема «Інструкція закордонним військовим агентам при представниках (по частині розвідочній)», «Інструкції для військових агентів і для осіб, котрі їх заступають», «Інструкція для Державного Інформаційного бюро» та інші документи з організації поточної роботи за кордоном. Ці інструкції ретельно студіювали курсанти школи, але в першу чергу їм прививали практичні навички.

До цього спеціального навчального закладу зараховувалися офіцери і військовослужбовці рядового складу віком від 18 до 30 років, які мали належний освітній рівень, а також добровольці з числа цивільної молоді. Курсантами могли стати і жінки віком від 18 до 25 років. Після закінчення школи її випускники зобов’язувалися прослужити в підрозділах розвідки й контррозвідки не менше трьох років і мали використовуватись у ролі агентів на найбільш гострих і відповідальних ділянках роботи. Значна ж частина із них мала статус позаштатних таємних працівників. У планах була підготовка агентів різних спеціальностей, зокрема, агентів-резидентів для розвідки та контррозвідки, агентів-ходоків, агентів зв’язку тощо.

Звісно, що в умовах широкомасштабних військових дій, евакуації уряду з одного міста до іншого, нестачі кваліфікованих кадрів і достатніх коштів для фінансування намічених заходів організувати повноцінне функціонування підрозділу української зовнішньої розвідки у цей історичний період було дуже складно, не кажучи вже про довготривале навчання у спеціальних розвідувальних школах.

Водночас про активність відділу закордонної інформації свідчать неодноразові згадування про нього у документах Всеросійської надзвичайної комісії. Із лютого 1919 року відділ перебував у Вінниці. За короткий проміжок часу його співробітникам вдалося налагодити агентурну мережу в Одесі (сфера діяльності Антанти, Добровольчої та польської армій), Києві (Червона армія), Харкові (стосовно спеціальних відомств і військових формувань Українського радянського уряду) та Румунії. Крім того, через оперативні можливості відділу Голова Директорії Симон Петлюра вивчав ставлення урядів, політичних і ділових кіл ряду західних держав до проблем України та реалізовував задуми щодо відповідного впливу на них і ймовірного використання.

Загалом ті відомості про роботу тогочасної зовнішньої розвідки Української Народної Республіки, які дійшли до нас, свідчать про її особливість – спрямованість виключно на захист національних інтересів України. Це є дуже важливим для розуміння характеру діяльності української розвідки у цей складний період існування Української держави. А сама дата 24 січня 1919 року є визначальною, яку й зафіксовано відповідним чином в літописі історії зовнішньої розвідки України.

І це зовсім інша історія, яка не має нічого спільного з історією іноземного відділу ВЧК-ГПУ-НКВД в радянські часи, який веде свій відлік із 20 грудня 1920 року і досі відзначається в РФ як професійне свято російської зовнішньої розвідки.

Довідково:

24 січня згідно з Указом Президента України № 381/2018 від 18 листопада 2018 року відзначається День зовнішньої розвідки України. У тексті Указу зазначено, що це здійснено «з метою відродження національної розвідувальної ідентичності та започаткування сучасних традицій вшанування звитяг зовнішньої розвідки України».